Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Ні. Просто ви не знаєте, хто він, - промовив мій попутник.  

 Відповідь хлопця мене здивувала. Боковим зором бачила, що він продовжує пильно дивитися на мене, немов хоче, щоб я глянула на нього. Але щось утримувало мене від цього.  

- Він людина, яка потрапила в біду, - промовила.  

- Ви занадто добра й безтурботна. Не можна допомагати всім підряд. 

- Тоді, може, мені вас висадити?   

 Хлопець і оком не моргнув, немов і не зрозумів мій натяк.   

 Що за нахабство таке?! Я зробила для нього добру справу: не залишила на дорозі вимірювати кроками її довжину, а він мені в цьому ще й дорікає.  

 Але хлопець усе чудово зрозумів. Не вимовив більше ні слова.   

 Оскільки ми проїхали повз бідолаху зі зламаною машиною, мені довелося здавати назад. 

 Мій попутник відвернувся і дивився тепер у вікно, але я відчула, що він злиться. У той момент мені захотілося, щоб у мене з'явився ще один пасажир. Чомусь мені не хотілося залишатися з цим хлопцем наодинці.   

 Я вийшла з машини. Чоловік радісно кинувся до мене назустріч. У нього закінчився бензин. Він попросив підкинути його до найближчої бензоколонки, нехай це було для нього і не по дорозі. Я охоче погодилася допомогти йому. Мені хотілося забрати цього чоловіка з траси.  

 На диво, хлопець у моїй машині не показував більше свого невдоволення. Він лише відповів на привітання чоловіка, який сів на заднє сидіння, але не вимовив більше ні слова. Лише покосився на порожню каністру, яку той узяв із собою, щоб набрати бензину.   

 Чоловік усе дякував мені за надану йому допомогу. А я відповідала, що таке може трапитися з кожним.   

 Нишком я спостерігала за моїм дивним попутником, якого підібрала першим. Він мовчав і байдуже роздивлявся пейзажі за вікном.   

 За п'ятнадцять хвилин ми дісталися селища і бензоколонки. Тут я могла б розпрощатися з обома своїми пасажирами, але з машини вийшов тільки чоловік із каністрою. Він невтомно дякував мені за допомогу. Я поцікавилася, як він тепер добереться до своєї машини, але той запевняв, що якщо не зловить попутку, то дійде пішки. Мені довелося його залишити. Чоловік попрощався зі мною і з моїм пасажиром, який не зронив за цей час жодного слова, але незнайомцю ввічливо відповів легким поклоном.  

 Я дивилася вслід чоловікові навіть із деяким жалем. Ми знову залишилися з моїм попутником тільки вдвох, і до Сеула було ще далеко.   

- Хочете, я поведу? - пролунало поруч запитання.  

 Я здригнулася від несподіванки і обернулася.  

- Ні, - відповіла трохи навіть розгублено, а про себе подумала: «Сиди вже, якщо не збираєшся виходити». - Сумніваюся, що у вас є водійське посвідчення, щоб сісти за кермо, - додала, рушаючи з місця.    

- Окей, - промовив коротко хлопець.  

 Ми виїхали з селища.   

- До речі, - промовила я, трохи від'їхавши, - адже ми так і не познайомилися. Мене звати Ан Джи Йон.  

- Вік. Мене звати Вік Грей.   

- Нетипове ім'я та прізвище для чеха.  

- Але я не казав, що я чех.  

- Вибачте.  

- Нічого.  

- Ви подорожуєте один, містере Грею?  

- Вік. Можете називати мене просто Вік.  

 Я усміхнулася.  

- Добре, просто Віку. То ви подорожуєте сам?  

 Хлопець затримав на мені довгий погляд.  

- Я приїхав один. І моя сім'я не знає, що я тут.   

 Здивовано глянувши на нього, знову зосередилася на дорозі. Вік продовжував дивитися на мене.  

- Ось як. Що, якщо про вас будуть турбуватися? Або ви змушуєте їх думати, що перебуваєте в зовсім іншому місці?  

- Щось таке.   

- А казали, що Я безтурботна.  

- Це не безтурботність - бажання розібратися в ситуації. Прагнення знайти людину, - Вік зробив наголос на слові «людину», - через яку мій братик геть втратив голову, періодично кудись пропадав, а потім замкнувся в собі і, боюся, що накоїв лиха. І я тепер маю зрозуміти, чи небезпечна для нас ця людина.   

- Тепер маєте зрозуміти? Отже, ви її знайшли?  

 Я знову глянула на хлопця, і якось не сподобався мені його погляд. Можливо, не повинна була питати про таке, але він сам відповідав мені.  

 І в якому сенсі хтось може бути небезпечним для його родини?  

- Знайшов, - була коротка відповідь.  

 Чомусь мені не хотілося питати, чим займається його сім'я і чому хтось може виявитися для них небезпечним. Хоча, все, можливо, досить просто: нещасливе кохання брата. Через що молодий чоловік здатний втратити голову, замкнутися в собі, через що його сім'я стане переживати? Вони заможні, мабуть навіть, у себе на батьківщині публічні, і зайвий розголос їм не потрібен.  Бояться, що дівчина могла зблизитися з одним із них із корисливих мотивів? Побоюються здирництва і шантажу? Вона дізналася про цю сім'ю щось, чого знати не належить?