Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

«Коли я фотографував Сталіна й Молотова під аркадою, — згадував Роберт Гопкінс, — Сталін жестом показав мені підійти. Він усміхнувся, потиснув мені руку і запитав, чим я займався з моменту нашої попередньої зустрічі». «Я хочу стати першим американським фотографом у Берліні, але це видається малоймовірним, оскільки ваші війська перебувають на околицях міста, а ми ще за 200 кілометрів», — сказав молодий Гопкінс. «Як ти ставишся до того, щоб бути приписаним до Червоної армії? — запитав Сталін. — Так ти зможеш стати першим американцем, який сфотографує падіння Берліна». «Від цієї пропозиції мені перехопило подих, — написав Гопкінс у своїх мемуарах. — Без особливих роздумів я бовкнув: “Чи могли б ви це влаштувати?” — на мить забувши, що він міг улаштувати будь-що в межах радянської сфери впливу. “Ви організовуйте це зі своєї сторони, а я з нашої”, — сказав Сталін»[365].

Поки Гопкінс оговтувався від несподіваної пропозиції Сталіна, його радянському колезі, капітану Червоної армії та професійному фотографу Самарію Гурарію, так само перехопило подих, однак у його випадку від страху. Схвильований після фотосесії Гурарій відкрив свій фотоапарат, попередньо не змотавши плівку. Він негайно закрив фотокамеру, але був переконаний, що вже пізно. Двадцятидев’ятирічний фоторепортер провідної радянської газети «Ізвєстія», один із перших фотографів концентраційного табору Майданек, був практично переконаний, що жити йому залишилося лічені дні. «Протягом десяти хвилин, поки тривало проявлення плівки, моє життя висіло на волоску, — пізніше згадував він. — Сталін особисто оглядав фотографії і вирішував, куди відправити кожну з них. “Ти чому такий блідий, Самарію?” — поцікавився охоронець. Я відповів, що втомився, водночас розмірковуючи, що станеться, якщо плівка виявиться засвіченою». Перед початком фотосесії Андрій Вишинський попереджав його: «Обережно, Самарію, ти — єдиний представник радянської преси». На щастя, кадр із трьома лідерами, котрі сиділи перед Лівадійським палацом, не був засвічений — плівка пошкодилася двома кадрами пізніше. Світлина Гурарія навіть з’явилася на першій шпальті головної радянської газети «Правда»[366].

Фотосесія тривала приблизно півгодини. Після цього делегації знову повернулися до Лівадійського палацу для чергового раунду переговорів. О чверть на п’яту вибрана група радників і дипломатів приєдналася до «Великої трійки» у колишній царській бальній залі. Зустріч, яка почалась із жартів та усмішок перед камерами, перетворилася на одне з найзапекліших протистоянь у Ялті. Вона також стала поворотним пунктом усієї конференції.

Пленарне засідання, як завжди, розпочалося з доповіді міністрів закордонних справ. Стеттініус, який того дня головував на засіданні, заявив, що американці відмовилися від ідеї утворення польської президентської ради. Він уже готувався перейти до наступної теми, коли Черчилль урвав його й запропонував негайно розпочати дискусію щодо польського питання, після чого Стеттініус міг би завершити свою доповідь. Черчилль так прагнув почати обговорення польського питання, оскільки під час наради міністрів закордонних справ того дня сталося дещо напрочуд важливе. Стеттініус не тільки повідомив, що американці готові відмовитися від ідеї президентської ради, щодо якої Черчилль був скептичним із самого початку, а й висунув новий план формування польського уряду. Ця пропозиція передбачала відмову від принципових вимог Британії та Америки одразу в кількох аспектах[367].

Рузвельт розробив нову американську стратегію під час ранкової зустрічі зі Стеттініусом[368]. Президент, який отримав два головні здобутки — членство СРСР в Організації Об’єднаних Націй та його участь у війні з Японією, напевне, вирішив, що не може ними ризикувати, змушуючи радянців робити те, чого вони явно не бажали: формувати справді демократичний і представницький польський уряд. На відміну від Черчилля, він не вірив, що подальші переговори хоч якось сприятимуть виконанню програми Заходу, і не хотів публічно сваритися з Радянським Союзом щодо Польщі, оскільки це суперечило б його зусиллям увести свою країну в Організацію Об’єднаних Націй. Він потребував, однак, такого документа щодо Польщі. Він також серйозно сприйняв заяви попереднього вечора про майбутнє альянсу. Останні два повні дні конференції, 9 і 10 лютого, минули в пошуках компромісу, який би забезпечив майбутній мир між альянтами.

Нова американська пропозиція, представлена Стеттініусом на полуденній зустрічі міністрів закордонних справ, передбачала, що «теперішній польський Тимчасовий уряд буде реорганізовано в повноцінний представницький уряд, на базі всіх демократичних сил Польщі, включно з демократичними лідерами Польщі за кордоном, і він називатиметься “Тимчасовим урядом національної єдності”». Уряд буде «реорганізовано» на консультаціях у Москві між Молотовим та двома західними послами. Його головним завданням стане якнайшвидше провести «вільні й відкриті вибори». Посли союзників у Варшаві мали інформувати свої уряди про «виконання зобов’язань щодо вільних та відкритих виборів». Уживаючи слово «реорганізовано», американці фактично поступалися радянській вимозі створити новий уряд на основі наявного. Вони також погоджувалися з радянською вимогою створити його в Москві, а не в Ялті, як сподівалися британці. Американська пропозиція змістила фокус дебатів із форми Тимчасового уряду на майбутні вибори. Це стало тепер ключовим питанням американського дипломатичного змагання за Польщу.

Раптові зрушення заскочили Молотова зненацька, і він не знав, як реагувати. Він попросив, щоб американську пропозицію переклали російською мовою, і наразі утримався від коментарів. Особисто Молотов, мабуть, був задоволений, адже його жорстка позиція окупилася. Дехто в радянському керівництві, наприклад Лаврентій Берія, обстоював тимчасову коаліцію між польськими комуністами та представниками буржуазних партій, яких пізніше мав замінити уряд, де б домінували комуністи, але Молотов відкинув цю ідею. «Нас дуже непокоїло польське питання, — згадував він пізніше. — Ми отримали те, чого потребували, хоч вони всіляко намагалися зазіхнути на наші інтереси — нав’язати Польщі буржуазний уряд, який, безумовно, став би агентом імперіалізму. Однак ми, Сталін і я, наполягали на наявності на нашому кордоні незалежної, але не ворожої Польщі»[369].

Пізніше того ж дня Молотов заявив на пленарній сесії конференції, що «радянська делегація дуже зацікавлена в досягненні домовленостей». Він натякнув, що внесення «певних поправок до пропозиції пана Стеттініуса» має цьому посприяти. Здається, що, вивчивши пропозицію Стеттініуса, Сталін та Молотов відчули, що нарешті виснажили опонентів. Запропоновані ними поправки були мінімальними, однак вельми важливими. Молотов хотів, щоб слова «повністю представницького» були виключені з опису «реорганізованого» уряду. Він також запропонував змінити посилання на участь демократичних партій у майбутніх виборах, додавши слова «нефашистські й антифашистські». Він також хотів вилучити згадку про звітування послів про проведення виборів. Публічний міжнародний нагляд образить поляків, стверджував він, а те, що посли зобов’язані звітувати своїм урядам про події в країнах, до яких вони були призначені, є самоочевидним.

Молотов подав свої поправки як незначні модифікації американської пропозиції. Тоді він спробував змінити тему на ситуацію в Югославії, але Черчилль не дав себе відволікти. «У загальній атмосфері згоди нам не варто вкладати ноги в стремена і скакати геть», — сказав прем’єр-міністр. Йому явно не сподобалися ні пропозиція Стеттініуса, ні молотовські поправки, і він був готовий присвятити стільки часу, скільки знадобиться, щоб їх відхилити. Рузвельт запропонував виділити на вивчення пропозиції півгодини, але Черчилль, згідно з американським протоколом, парирував: «Я хотів би більшого. Я вважаю, що нам не варто поспішати геть із Криму, не розв’язавши ці невідкладні проблеми або задовольнившись поспішними рішеннями. Це одні з найважливіших днів, які будь-хто з нас проживе.