Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну якщо ти переконана на сто відсотків… — сказав він. Однак слід зауважити, що сам він не був переконаним.
— Цілком, Бобе, — кивнула я. — Усе буде підтверджено та узгоджено до кінця цього тижня. Не сумнівайся.
— Ну добре, це чудово, — сказав він, підписуючи форму, яку потім передав мені. — Розпишись унизу, і з цим покінчено, — додав він.
Я з розмахом підписала форму. У щоденному житті мені не часто доводилося використовувати свій підпис, що дуже прикро, адже він цікавий. І я не вихваляюся. Майже кожен, хто його бачив, зауважував, наскільки він незвичайний. Не розумію чому. Зрештою, будь-хто може написати «О» так, щоб вона нагадувала спіральну мушлю равлика, а поєднання великих і малих літер гарантує, що підпис буде складно підробити. Особиста безпека, безпека даних — це дуже важливо.
* * *
Коли я нарешті сіла за стіл, перше, що я помітила, були квіти. Коли я підходила, їх затуляв монітор, але зараз я побачила вазу (насправді це була півлітрова склянка — у нашому офісі ніколи не було достатньо ваз, ножів для тортів чи келихів для шампанського, і це попри те, що працівники святкували важливі моменти свого життя, здавалося, щотижня). У склянці стояли квіти — миколайчики, агапантус та іриси — просто дивовижно.
До квіткової композиції було прикріплено конверт, і я повільно розкрила печатку. Усередині була листівка: спереду приголомшливий знімок рудої білки, яка гризла лісовий горішок. А на зворотному боці хтось (підозрюю, що Бернадетта, тільки вона мала такі дитячі каракулі) написав: «ВІТАЄМО З ПОВЕРНЕННЯМ, ЕЛЕАНОР!», прикрасивши напис численними підписами та побажаннями щастя і любові. Я була ошелешена. Любов! Щастя! Не знаю, що й думати.
Розмірковуючи над цим, я увімкнула комп’ютер. У пошті було стільки непрочитаних повідомлень, що я почала читати сьогоднішні, замислившись над тим, чи не видалити старіші.
Відправники напишуть знову, якщо це щось важливе. Напевно. Останній лист надійшов лише десять хвилин тому від Реймонда. У темі листа було написано: «ПРОЧИТАЙ МЕНЕ!!!»
Мабуть, було б краще сказати це особисто, адже у твоїй скриньці, напевно, зібрався мільйон непрочитаних повідомлень, ЛОЛ. Я збирався сказати іншим разом, але слухай, у мене є два квитки на концерт класичної музики, не знаю, чи тобі подобаються такі речі, але, мені здається, що тебе це зацікавить. Тому, якщо ти не зайнята, концерт відбудеться за два тижні в суботу, а потім можемо піти десь поїсти.
Побачимось за обідом,
Реймонд, цілую.
Перш ніж я встигла відповісти, то зрозуміла, що мої колеги непомітно для мене зібралися в коло біля мого столу. Я поглянула на них. Вираз їхніх облич різнився від нудьги до доброзичливості. Джейні здавалася трохи занепокоєною.
— Елеанор, ми знаємо, що тобі не подобається зайва метушня, — сказала вона, явно отримавши привілей бути сьогодні доповідачем. — Ми просто хотіли сказати, що дуже раді, що тобі вже краще, і вітаємо тебе з поверненням! — Усі почали кивати, бурмочучи щось собі під носа. На цьому промова закінчилася. Її навряд чи можна було назвати Черчиллевою, однак це був ще один дуже добрий і вдумливий вчинок.
Я, звісно, не промовець, але відчула, що вони образяться, якщо я не скажу кілька слів.
— Велике вам спасибі за квіти та листівку, а ще за добрі побажання, — зрештою сказала я, дивлячись на робочий стіл, поки говорила.
На мить зависла тиша, яку ніхто, і вже точно не я, не знав, як заповнити. Я поглянула на них.
— Ну, не думаю, що ці прострочені рахунки самі себе опрацюють.
— Вона повернулася! — сказав Біллі, і всі засміялися, і я теж. Так. Елеанор Оліфант повернулася.
40
Вечір середи. Настав час.
— Привіт матусю, — сказала я і почула власний голос — невиразний і беземоційний.
— Як ти здогадалася? — Різко. Роздратовано.
— Це завжди ти, матусю.
— Нахабство! Не грубіянь, Елеанор. Тобі це не личить. Матуся не любить неслухняних дівчаток, які сперечаються, ти це знаєш.
Знов за старе — це зауваження я чула так багато разів.
— Насправді мені вже байдуже, що ти любиш, матусю, — сказала я.
Вона шморгнула — короткий, глузливий звук.
— Лишенько. Хтось тут не в настрої. Що сталося? Особливий час місяця? Гормони, люба? Чи це щось інше… дай-но подумати. Хтось вклав у твою голівоньку всілякі нісенітниці? Розповідав про мене брехню? Скільки разів я попереджала тебе про це? Матуся не…
Я перервала її монолог:
— Матусю, сьогодні я збираюся розпрощатися з тобою.
— Розпрощатися? — засміялася вона. — Це так… остаточно, люба. Але в цьому нема потреби, сама подумай. Що ти робитимеш без наших коротких розмов? А як же твій особливий проект? Тобі не здається, що матусю потрібно тримати в курсі справ?
— Проект — це не відповідь, матусю. Це було неправильно з твого боку, дуже неправильно, казати, що це було рішення проблем, — сказала я, без смутку, без радості, просто констатуючи факти.
Вона засміялася.
— Наскільки я пригадую, це була твоя ідея, люба. Я просто… заохочувала тебе. Так роблять усі дбайливі матусі.
Я замислилася над її словами. Дбайлива. «Дбайлива» означало… що це означало? Це означало турботу про моє благополуччя, це означало бажання кращого для мене. Це означало прати мої брудні простирадла й переконуватися, що я безпечно дісталася додому, а ще купувати мені смішну повітряну кульку, коли мені сумно. Я не мала бажання перелічувати її недоліки чи вчинки, описувати жахіття нашого життя або переходити до того, що вона зробила й не зробила з Маріанною, зі мною, тепер це не мало жодного сенсу.
— Ти підпалила будинок, поки ми з Маріанною спали всередині. Вона загинула. Навряд чи це було дбайливо, — промовила я, чимдуж намагаючись зберігати спокій, хоча мені це не зовсім вдавалося.
— Хтось набрехав тобі — я знала! — вигукнула вона, і в голосі було чутно тріумф. Вона здавалася веселою та сповненою ентузіазму. — Слухай, те, що я зробила, люба — у моїй ситуації так міг вчинити будь-хто. Я ж казала тобі: якщо треба щось змінити — змінюй! Звісно, на шляху зустрічаються перешкоди… але треба позбуватися їх, не надто переймаючись наслідками.
Її голос був щасливим, вона раділа нагоді дати пораду. Я збагнула, що вона говорить про наше убивство, про нас із Маріанною, ми для неї були перешкодами. Дивним чином це допомогло.
Я зробила глибокий вдих, хоча насправді не треба було цього робити.
— Прощавай, мамо, — сказала я. Останні слова. Мій голос рішучий та виважений. Я не почувалася засмученою. Я була впевненою. І під усім цим, ніби ембріон, — крихітне, дуже крихітне скупчення
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З Елеанор Оліфант усе гаразд», після закриття браузера.