Читати книгу - "Алтин-толобас"

Замолея. Я… ні, не знищу його, тому що, якщо вже ця книга проіснувала стільки століть, значить, так угодно Господу. Але я заховаю її в тайник — такий таємний, що ніхто її там не віднайде без явного промислу Божого. І не намагайтеся відрадити мене, це не допоможе. — Тепер Корнеліус говорив уже не палко, а спокійно — звідкілясь на капітана спустилася тверда, несхитна впевненість. — Ви будете звертатися до мого розуму, а я прийняв рішення серцем.

Аптекар опустив голову і заплющив очі. Замовк. Корнеліус терпляче ждав.

Нарешті — за чверть години, а може, мовчання тривало й довше — Вальзер з важким зітханням промовив:

— Що ж, мій чесний друже. Можливо, в такій справі й дійсно слід прислухатися не до поклику розуму, а до голосу почуття. Я розтрощений і роздавлений тим, що не зміг переконати у своїй правоті навіть вас, людину розумну й доброзичливу. Врешті-решт, ви лише повторюєте мої власні сумніви. Я хотів перевірити на вас, чи готове людство сприйняти ідею світу без Бога. Тепер бачу, що не готове. Що ж, нехай Книга чекає свого часу. А ми… Ми з вами поїдемо звідси. Будуйте свій чудесний замок і відведіть там кімнату для мене. Я приймаю вашу щедру пропозицію.

* * *

Тут у в мушкетера на очах виступили сльози — по правді сказати, він готувався до тривалої, болісної суперечки і вже заздалегідь укріплював серце, щоб не піддатися.

— Ви найблагородніший із людей, гер Вальзер, — з почуттям вигукнув капітан. — Я знаю, як багато чим ви жертвуєте — мрією, життєвою метою, великим задумом. Та у вас вистачило мудрості зрозуміти, що, бажаючи облагодіяти людей, ви піддасте їх смертельній небезпеці. Знаєте що? — Розчулений Корнеліус кивнув на відчинене віко алтин-толобаса. — На відшкодування за вашу книгу забирайте половину моєї долі. Це буде тільки справедливо.

Аптекар неуважливо посміхнувся, видно, ще не відірвавшись думками від свого величного й безумного прожекту.

— Дякую вам. Мені вистачить одного Арістотеля — тим паче що ви, здається, не дуже-то дорожите цим бідним рукописом… Що ж, любий Корнеліусе, тепер можна й випити. За крах великих задумів і за мудру бездіяльність.

Фон Дорн з охотою підняв кухоль. Вино виявилося густим і терпким, із присмаком смоли, дубової бочки і якихось трав.

— А ви що ж? — запитав капітан, бачачи, що Вальзер іще не випив. — До дна. Або, як кажуть московита, do nogtja — щоб потім поставити ніготь, і на нього стекла одна-єдина крапля. Цей ніготь росіян і губить, але ви ж від одного кухля доброго вина не зіп'єтесь?

Капітан засміявся власному жартові та, взявши кухоль аптекаря за денце, прослідкував, аби той випив до кінця.

— Ану, давайте ніготь.

Задихаючись, Вальзер перевернув кухоль на підставлений великий палець. Витекла не краплина, а цілий струмок, але для книжного черв'яка й це було непогано.

— Я… Я не звик… стільки… пити. — Аптекар хапав ротом повітря. Його рука гарячково занишпорила в кишені, вивудила звідти скляну пляшечку з рідиною лілового кольору. — Це шлунковий еліксир…

Він осушив пляшечку до половини, сховав її назад і витер рукавом спітнілого лоба.

Корнеліусу теж зробилося жарко. Кіпрське, як і годиться благородному вину, вдарило не в голову, а в ноги. Він похитнувся.

— Ви щось бліді, — сказав аптекар. — Іще б пак — стільки пережили за останню добу. Сідайте.

Він підсунув стільця, і фон Дорн, подякувавши, сів. Ліктем обперся об стіл. Схоже, втома і справді брала своє: тіло повільно робилося олов'яним від ступнів угору.

Дивно дивився на капітана Вальзер — чи то зі страхом, чи то зі співчуттям.

— Спробуйте-но підвестися, — сказав він раптом.

Корнеліус здивувався. Обперся рукою, спробував устати, та ноги були як не свої.

— Що зі мною? — пробурмотів фон Дорн, остовпіло дивлячись на неслухняні коліна.

— Це дія отрути, мій бідолашний друже, — сумно сказав аптекар. — На превеликий жаль, ви не лишили мені вибору. Я знову, як і на початку нашої дружби, піддав вас випробуванню, та цього разу ви його не витримали. Минулого разу я перевіряв вас на вірність, сьогодні — на зрілість. На жаль, мій добрий капітане, ви — дитя не світла, а тьми. Ваш скутий розум перебуває в темряві. Нічого, Книга допоможе розсіяти морок. Я виконаю свій план, тільки без вашої допомоги. Нехай я загину, знищений фанатиками або спалений на вогнищі, та завдяки мені людство зробить перший крок до звільнення від кайданів.

— Ви мене отруїли? — недовірливо запитав Корнеліус. — Кіпрським вином? Але… але ж ви теж його пили! Ви, мабуть, жартуєте. Вам весело, що я так сп'янів від одного кухля.

— Ні, я не жартую. Я випив разом з вами, та в мене був заготовлений флакон з екстракцією серпентаріуму. Він усуває дію отрути.

Яке віроломство! Напоїти отрутою друга!

— Мерзотник! — крикнув фон Дорн.

Вихопив кинджал, спробував протнути отруювача.

Не дістав — передбачливий аптекар стояв занадто далеко, а капітана, як і досі, не слухалися ноги. Гірше того, Корнеліус відчув, що і поясниця дерев'яніє — повертатися зробилося важко. Ех, жаль, залишив шпагу нагорі — щоб не заважала спускатися по драбинці.

— Ви не зможете мене вбити, — ніби вибачаючись, розвів руками Вальзер. — Отрута буде підійматися по ваших жилах усе вище й вище. Це стародавній рецепт, який знали ще в античній Греції. Саме цим зіллям отруївся Сократ. Але я вдосконалив сполуку, дія її зробилася більш послабленою. Ви не відчуєте болю. Нудоти теж не буде. Коли отрута дійде до мозку, ви спершу позбудетесь мови, потім зору, слуху та інших органів чуття і врешті-решт ніби поринете в сон. Це завидна смерть. Коли надійде мій час, я хотів би відійти так само.

— Благаю, дайте мені протиотруту! — прохрипів Корнеліус. Він уже не міг повернути тулуб до Вальзера — вивертав тільки шию. — Клянусь, я не буду протидіяти вашому планові! Клянуся честю! Фон Дорни ніколи не порушують даного слова.

Вальзер сумно посміхнувся:

— Простіть мені, але це зовсім неможливо. Я вірю вам, ви говорите щиро. Та потім, позбувшись страху смерті, ви розміркуєте інакше. Ви скажете собі: так, я поклявся честю, але що таке честь якогось капітана мушкетерів у порівнянні з благом людства? Ви благородна людина, бідолашний пане фон Дорн. В ім'я порятунку християнського світу ви пожертвуєте і своєю честю. Біда в тому, що ми з вами розуміємо благо і порятунок людства супротивно. Мій нещасний, одурманений друже! Ох, як тяжко дається мені цей подвиг в ім'я розуму!

Аптекар схлипнув і відвернувся.

— Послухайте, Вальзер! — швидко заговорив капітан, боячись, що позбудеться мови і