Читати книгу - "Хотин"

Однак думки Максима були не там, між зірок, вони линули зовсім поряд, в один із тих цегляних будинків на горбку. З кам'яним орлом на воротах і родовим гербом, вирізаним на великій дубовій дошці. Хоч Горбоніс твердо вирішив не йти туди і не згадувати про ту, що там жила, сон не йшов, а перед очима стояло її обличчя. Такою він запам'ятав її тоді, у гарячці: коси важким вузлом перехоплені позаду, на тоненькій шиї коштовне намисто, підборіддя ледь-ледь здригається, а в очах сльози. Чому вона плакала? Горбоніс згадав Грабовського. Повна протилежність. Пиха, презирливий погляд, а на язиці лиш: хам, хлоп, бидло. Як вона з ним жила? Може, від того й плакала. Хоча не може цього бути! Побачила баба кров, настрашилась. А вдачею вона швидше за все в нього, в Грабовського. Недаремно у московському прислів'ї: «Муж і жона — одна сатана».

Максим зітхнув. І чого вона у голову влізла? Он Андрій хропе, як кінь, хоч би що йому. На війні би шаблею помахати, у Січі горілки та меду вихилити. Та з музиками. Та з піснями й танцями. Все просто і пристойно. Ще і тридцяти літ немає, а у братчиків завжди на язиці: «От це козак! Сам чорт йому не брат! Усім запорожцям запорожець!» І бабами не переймається. А тут… І хотів би забути, а не йде з голови, хоч плач. Бачив ще рік тому, чого б її в пам'яті тримати? Полька, ще й одружена. Хоча тепер уже вдова… Цікаво, а скільки їй літ? Напевне, двадцять, не більше. А яка гарна! От чорт, знову! Покохав би просту козачку, а не таке цабе. Що тепер із цим усім робити?

Глибоко за північ сон нарешті здолав стомленого Максима. Але й уві сні бачив лише її. Він їхав верхи, а вона сиділа попереду. Ніжно дивилася поглядом блакитних, як озера, очей. Мовчала, лише дрібно дрижало підборіддя, а по блідих щоках котилися сльози.

— Чому ти плачеш? — запитував Максим.

— Не знаю, — відповідала вона.

— Я хочу, щоб ти посміхнулася!

— Зараз, любий. Зараз усе минеться. Це я з радості плачу. Я так за тобою скучила!

Максим, набираючи повні легені повітря, хотів кричати і сміятися. Хотів на весь степ кричати її ім'я, але не міг. Блакитні очі коханої тримали і не давали розкрити рота. Раптом з високої трави вилетіла велика біла качка і почала кружляти над закоханими. Вона підлітала майже впритул, голосно кахкала, широко роззявляючи плескатого дзьоба.

Максим розплющив очі. Качка все ще кахкала, із сухим стуком тріпаючи крилами. Піднявшись на возі, побачив Кульбабу, який бігав за наляканою птахою і ніяк не міг ухопити. Нарешті не витримав, вихопив шаблю і миттю стяв качці голову. Потріпотівши крилами, та затихла.

— Бісова птиця! Яцьку, йди здобич забирай, уполював ось… Кашовару віддай, — Андрій, сміючись, простягнув качку малому, що зразу ж прибіг до «батька».

— Тьху, чорт! Такий сон бачив! Що, тихіше не можеш? — Максим роздратовано дивився на Андрія.

— Вставай уже. Я он і м'яса до кулішу надибав. Лазила тут…

— Ех, такий сон! — потягуючись, мрійливо мовив Максим.

— Що, кобєту свою бачив? — Андрій дражливо посміхнувся.

— Пацан ти ще у цих ділах!

— Ой, а ти вже магістр!

Максим, бачачи що Кульбаба у настрої і його не переговориш, махнув рукою. Встав із воза і пішов умиватися до струмка, що дзюркотів неподалік.

Після сніданку від Віденського прийшов Микита. Він розповів, що у місті немає стільки пороху, скільки запросив Віденський у підстарости. Той пообіцяв, що будуть молоти, але на це піде не менше як три дні. Борошно, олію, овес і сіно почнуть відвантажувати вже сьогодні.

— То хоч відісплюся тут! — тільки й відповів заспаний Товкач. Він завжди дивував навколишніх тим, що міг спати день і ніч, встаючи лише тоді, коли кликали їсти.

— Може б то, до шинку піти? — задумливо мовив Андрій. — Дозволиш, Микито?

— Йди, хіба я тебе тримаю? Тут не війна…

— Стривай, я з тобою, — раптом сказав Горбоніс.

Почепивши на бік шаблю, Горбоніс намотав на вухо оселедець і одягнув шапку. Андрій мовчки очікував побратима, покусуючи зірвану травинку.

Проминувши гай, що в ньому був розташований табір, вийшли на великий майдан перед костьолом. Кілька монахів у чорних підрясниках дбайливо підстригали кущі перед дверима храму. Сонце вже піднялося досить високо й освітлювало високі дахи будинків. Козаки, з годину поблукавши містом, зайшли у погріб, що над його дверима висіла бочка і польською мовою було написано «Коляція».

Назустріч вибіг худющий рудий жид у засмальцьованому кунтуші й чорній шапочці. З-під неї виглядали пейси. Жид посміхався, розтуляючи грубезні губи, і руками вказував на брудні столи, що над ними горіло під стелею кілька свічок. Крім них, у шинку нікого не було.

— О, панове таки добре зробили, коли зайшли до Шльоми Шмулевича! Тут вони знайдуть, чим підкріпити свої сили!

Жид так енергійно вимахував руками, що влучив до лутки дверей і засичав від болю.

— Тю! І тут жид! — здивувався Андрій.

— А кого ти хотів побачити в Кам'янці у шинку? — Максим зняв шапку і сів на широку лаву біля столу.

— Пан правду каже! — улесливо посміхався жид. — Де поляк, там і жид. Пани гуляти хочуть? То в жида і горілка, і вино є. Пани голодні? То в жида і ковбаса, і риба. А якщо пани хочуть чогось надзвичайного, знайдуться такі страви й напої, що не соромно самому королю на стіл подати!

— Не треба нам того, що королю. Горілки давай. Сала давай, ковбаси, хліба.

— У цю саму мить зробимо! Прошу не хвилюватися. Пани військові будуть знати, що ліпше, ніж у Шльоми, їм ніде не буде!

Жид миттю побіг у низенькі двері, які вели до кухні. Через хвилину звідтіль долинули крики, що ними він підганяв служок.

Зверху по сходах загупали чиїсь ноги. Незабаром з'явилися дві кудлаті голови над потертими свитинами. Зовсім іще молоді хлопці з цікавістю поглядали на козаків.

За хвилину повернувся жид. У руках мав глечик із горілкою, позаду дріботів ногами хлопчина років дванадцяти, який ніс на дощці полумиски з салом, цибулею та ковбасою.

— Чого стали? — зиркнув жид на хлопців, що нерішуче стояли коло дверей. — Ану ідіть звідси!

— А ти нас не гони. У нас є гроші, — похмуро мовив той із хлопців, який був вищим і ширшим