Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Аварії на Донбасі були звичною справою через вік та глибину вугільних копалень, брак інвестицій і той факт, що керівники шахт переважно розкрадали субсидії з державного бюджету. Розкрадання цих субсидій було головним джерелом надприбутку для вугільної мафії, очолюваної старими «червоними директорами» на кшталт колишнього керівника донецької шахти імені Засядька Юхима Звягільського. Іншим джерелом був нелегальний видобуток вугілля, яке за президентства Януковича реалізовувалося через компанії, пов’язані з його старшим сином Олександром. Загальний обсяг цього тіньового видобутку лише у 2012 році становив від 5,8 до 7 мільйонів тонн, тобто близько десятої частини продукції всіх українських копалень[606].

Українські та західні експерти завжди задавалися питанням: чому місцеве населення голосувало за владних шахраїв із Партії регіонів? Відповідь на це запитання має включати щонайменше чотири моменти. По-перше, Донбас був єдиним українським регіоном, де клани, що раніше ворогували, змогли об’єднатися навколо єдиної політичної машини, якою стала Партія регіонів. По-друге, ця політична машина мала у своєму розпорядженні адміністративний ресурс у вигляді місцевої влади та силовиків, за допомогою яких вона організовувала масове контрольоване голосування на великих заводах і шахтах. По-третє, вона була здатною фальсифікувати результати виборів таким чином, аби її сателіти, такі як КПУ, отримували більше голосів, а політичні опоненти — навпаки, менше. По-четверте, інтегруючи одіозних «кримінальних авторитетів», таких як Юрій Іванющенко (відомий як «Юра Єнакіївський»), до своїх лав, партія неначе наближала їх до виборця і надавала їм респектабельнішого вигляду, завдяки чому вони не викликали непереборного відторгнення.

Чимало мешканців Донбасу втішали себе тим, що обирають «менше зло»: мовляв, краще місцеві шахраї, ніж галицькі націоналісти та «фашисти» на утриманні Заходу. Мешканка Донецька Ельвіра Сергіївна не заперечувала того, що Янукович був «бандитом», але мала суттєве уточнення: «він був нашим бандитом»[607]. Інший донеччанин, шахтар, підтримав тезу про те, що олігархи є «злодіями та бандитами», додавши: «Чесна людина не заробляє мільярдів, як вони» (погляд на статки найбагатших співвітчизників як на здобуті, без сумніву, завдяки корупції та порушенню законів об’єднує українців з усіх куточків країни). Попри це, він, як і багато його колег, збирався проголосувати за Партію регіонів, сподіваючись, що їхнє життя поліпшиться. Він обґрунтував своє рішення так: «Навіть якщо він [Янукович] злочинець, то зможе розібратися з іншими бандитами»[608].

Через емоції, які вони відчували, з одного боку, до Януковича та власних «бандитів», а з іншого — «фашистського» Києва та Євромайдану, частина мешканців Донбасу 2014 року вбачала у Путіні та російських маріонетках своїх рятівників. Цікавим і ще не дослідженим питанням є те, як останні змогли скористатися антиолігархічною риторикою задля здобуття популярності навесні 2014 року. Найімовірніше, політичний вакуум, що виник тут після розриву ланцюжка, котрий з’єднував Партію регіонів, великий капітал, силовиків та оргзлочинність, у лютому-квітні 2014 року змусив певну частину місцевого населення шукати нових патронів, які б піклувалися про його потреби. Цей запал дещо пригас з огляду на руйнування і значну кількість жертв поміж цивільного населення, спричинених війною. Том Купе та Максим Обрізан виявили, що в контрольованих Україною районах Донбасу, які зазнали воєнних втрат, місцеві мешканці мало вірять у можливість компромісу з Росією та висловлюють високу підтримку збереженню регіону в складі Україні[609].

Наявна на Донбасі політична культура, тісно пов’язана з насильством, проявила себе під час «кримінальних воєн», що тривали від середини 1980-х до середини 1990-х років, у спробах крадіжки голосів на президентських виборах 2004 року та в роки президентства Януковича. «Закон джунглів» 1990-х років, писала Анна Фурньє, продукував не вільних, а «диких громадян»[610]. Місцева бандитська субкультура передбачала винагородження для друзів і публічну кару для ворогів, покликану демонструвати, хто тут «хазяїн». Ці компоненти витворювали запальну суміш, яка вибухала насильством, хаосом і анархією, коли центральна влада — у Петрограді 1917 року, Москві 1991 року чи Києві 2014 року — дезінтегрувалася[611].

Можна виділити такі характеристики цієї політичної культури:

1. Байдужість до людських страждань і брак почуття відповідальності за важке становище інших. Хоча подібне ставлення можна було спостерігати і в інших частинах України, на Донбасі воно набуло крайніх проявів.

2. Нестримна економічна експлуатація, розгнуздана агресивність у досягненні цілей та переконання в тому, що мета виправдовує засоби.

3. Жорсткість та повага до сили, терору і брутальності в повсякденному житті.

4. Любов до нарочитого шику, зумовлена потребою демонструвати власне багатство, яка знайшла яскраве втілення у палаці Януковича в Межигір’ї з його приватним зоопарком, колекцією старовинних автомобілів та іспанським галеоном.

5. Невисокий освітній рівень більшості представників місцевої політичної еліти. До інтелектуалів з вищою освітою серед них належали одиниці, натомість для решти школою життя була вулиця. Наукові ступені, як-от Януковичеві дипломи кандидата і