Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Донбаський регіон мав один із найвищих рівнів злочинності у незалежній Україні. Упродовж 1990–1993 років кількість скоєних злочинів тут блискавично зросла на 50%, зокрема, убивств і замахів на вбивства — на третину, а майнових правопорушень — на 55%[597]. У рік розпаду СРСР на Донеччині діяло 2186 кримінальних угруповань, які вчинили 4000 злочинів, у тому числі 33 вбивства. Традиції кримінального світу «глибоко в’їлися» у повсякденне життя регіону та звички представників тамтешньої еліти[598]. Порівняно з радянською епохою у 1990-х роках на Донбасі відбулися зміни ієрархії: місцеві ОЗУ зійшли на вершину влади, підім’явши чиновників, ділові кола, силовиків і місцеве самоврядування. Врешті-решт, «нові олігархи стали покладатися і на колишній КДБ, і на організовану злочинність, щоб через застосування цілеспрямованого насильства тримати в руках вихід на ринок, розподіл ринку та прикордонний контроль»[599].

Українці часто згадують 1990-ті роки як «бардак», «дурдом» або просто панування «закону джунглів»[600]. Упродовж десятиліття українці, особливо мешканці Донбасу та Криму, перейшли від порівняно стабільної радянської деспотії до анархії та бандитських «розборок», у яких вижили лише сильні. Пересічній людині могло здатися, і це відображено в опитуваннях громадської думки, що до влади прийшла організована злочинність. Почасти це суб’єктивне сприйняття реальності збігалося з об’єктивним станом речей у деяких регіонах країни, де кримінал і політика злилися в одно ціле. У цей період політична, громадська і ділова активність справді зазнали суттєвого впливу тюремних цінностей та «понять»[601]. «Жити за поняттями» означало дотримуватися неписаних правил кримінального світу.

У часи ґорбачовської лібералізації наприкінці 1980-х років злочинні угруповання отримали змогу діяти вільніше та з більшою безкарністю. На момент краху Радянського Союзу вони опанували культурне й соціальне життя Донбасу, нав’язуючи населенню свої норми, звичаї та ритуали, що знаходили відображення у татуюваннях, прізвиськах (наприклад, «хазяїн Донецька» першої половини 1990-х Ахать Брагін, чию бізнес-імперію успадкував Рінат Ахметов, був відомий як «Алік Грек»), популярності в’язничного сленгу та тюремних пісень[602]. Так званий «блатний шансон», який не викликав особливих симпатій в українських слухачів, був вельми популярним серед членів Партії регіонів. У Росії, де зв’язка між силовиками, політичним істеблішментом, великим капіталом та оргзлочинністю стала частиною політичної системи держави, цей жанр здобув більш топові позиції на національному рівні: так, «Радио Шансон» є п’ятою за чисельністю аудиторії радіостанцією в РФ, а сам так званий «шансон» займає третю позицію у рейтингу популярності музичних напрямів серед російської молоді[603].

Пострадянська ідентичність на Донбасі постала завдяки інтеграції кількох компонентів: регіональної ідентичності, кримінальної субкультури, досвідів радянської епохи та життя за «законом джунглів» у 1990-х. Варто проаналізувати деякі з цих компонентів більш детально.

Як уже зазначалося, на Донбасі упродовж десятиліть існувала впливова тюремно-кримінальна субкультура. У період «застою» місцеві злочинні угруповання збагачувалися за рахунок незаконної торгівлі, завдяки дефіциту, зростанню цинізму в суспільстві, більшій, ніж раніше, терпимості комуністичної влади до корупції і водночас відчуженості населення від цієї влади. Втім, якщо на той час КДБ зберігав потужні інструменти для контролю над оргзлочинністю, її переслідування або ж використання її у певних цілях, то наприкінці 1980-х та у прозваних «лихими» 1990-х роках характер владних відносин кардинально змінився: до влади на Донбасі, а також у Криму доступилися так звані «кримінальні авторитети», які змусили місцевих працівників КДБ, а згодом СБУ, працювати на себе[604]. Подібні зміни відбулися тоді ж і в деяких російських регіонах, однак після приходу до влади Путіна силовики повернули собі владні важелі та заходилися будувати поліцейсько-чекістську державу, де кримінал можна було як придушувати, так і ставити на службу режиму. На Донбасі тим часом усе лишалося по-старому: тут силовики аж до 2014 року продовжували коритися кримінально-олігархічному клану, політичним прикриттям якого слугувала Партії регіонів.

Починаючи з 1991 року у виграші від приватизації та експорту сировини і промислової продукції опинилася невелика група олігархів та їхніх близьких друзів. Автор під час польових досліджень на Донбасі особисто переконався, як мало тут інвестували у базову інфраструктуру, освіту та соціальні послуги. Під час відвідин селища Комунар поблизу Макіївки журналіста газети “Guardian” шокувала відсутність основних зручностей, зокрема домашніх телефонів і газопроводу. Головним джерелом зайнятості для місцевих жителів була вугільна копальня, де «за довгі зміни каторжної, небезпечної роботи платили мізерну заробітну платню»