Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Подай мені шампунь.

Вона тицяє мені до рук пляшечку і знову намилюється. Боже милий, яка вона гарна! Її любить Ерік. Він чекав на неї, для неї він побудував білий будинок на острові… Яка різниця. То все далекі примари. А тут, у місті, де я народилася, хтось чинить зло людям, яких я люблю. Тому я тут. Тому й Керстін тут. Тому ми робимо те, що робимо, і мені немає діла до Еріка. Він мені не належить і ніколи не належатиме.

— Хто цей чоловік?

— Він мій давній знайомий; я попросила його підстрахувати тебе і дещо для нас з'ясувати. А ти його мало не вбила!

— Він сам винен.

— З гарного боку ти себе показала!

— Власне, з усіх боків, як і ти. А він отримав дурнісінько сеанс стриптизу й був із того страшенно втішений.

— Знаєш, твої спалахи котячої люті — це дуже небезпечно. Ти повинна якось навчитися це контролювати.

— Я ненавиджу, коли мені говорять «ти повинна». Нічого я не повинна.

— Ти не маєш рації і сама про це знаєш. Нема чого лютитися, Торі. Добре, не барися, нам треба порадитись.

Вона йде, накинувши на себе халат, а я лишаюсь. Вода наливається у ванну, я така втомлена, очі просто заплющуються — я полежу так трохи, просто задля відпочинку.

…Місячне сяйво заливає мертвим світлом мармурові руїни. Мої кроки чути серед тиші, хоч я йду босоніж. Ось будинок, де сплять Ед і Луїс. Вони там, я знаю, а мені треба йти далі, до колодязя, обкладеного мармуровими плитами, помереженими якимись знаками й малюнками. Там, можливо, ще сидить Та-Іньї. Я мушу спитати в неї, просто дещо спитати…

Темна вода сотається туманом, туман стелеться по землі, по викладеній мармуром доріжці, туман доточує колони там, де вони зруйновані, — місто постає переді мною таким, яким воно було до того, як його зруйнували. Он там, у храмі, колись упивався кров'ю Прадавній — трохи не вистачило Йому, кількох крапель, аби остаточно прокинутись. Та я вбила Його — Інка зазирнув Йому в серце. Я вирвала Йому очі, аби Інка зміг побачити Його душу. Місто Віль-Таен мертве. Тепер уже мертве остаточно…

— Та-Іньї!

Мій голос луною блукає серед стін, туман грається звуками. Хтось пробіг зовсім поряд — дрібні швидкі кроки й дитячий сміх; ось легким подувом щось майнуло мені по обличчі… Щось упало мені під ноги, мелодійно задзвенівши. Це ніж. Я беру його, руків'я звично ховається в мою долоню. Туман розступається, вода в колодязі починає світитись — і ось уже я бачу вибух, летять шматки стін, гуде полум'я… Це Атланта. Ось я, ось Сірануш Золян і Дон О'Ніл, а це… Аннабел Джастін. Адам Бонсіні. Даґлас Мелвін. Меріелл Сандерс. А це — Гарольд. Такий, яким я його знала колись. Він був таким сильним, стрімким і безстрашним… таким, як Ерік. Ерік нагадує мені Гарольда, того Гарольда, ще до Дженни. Того Гарольда, яким він міг би стати — зі мною, та не з Дженною. А так… Ось його тіло на підлозі нашої вітальні — посеред скалок і шматків меблів.

Я зрозуміла. Я повернулась до Віль-Таена, аби знайти відповідь — навіщо?! Чому саме мене обрано для такого страхіття, чому саме я мушу носити в собі той непосильний дар, того лютого хижака? І чи колись я від нього звільнюся? Мені нестерпно в місті. Сонячний Кіт у моїй душі тужить за смарагдовим присмерком джунглів, а я? Чи від мене в мені щось лишилося? Чи не тому Котові вистачило в мені місця, бо для мене в мені нічого не було? Лише порожня оболонка…

Тепер я маю відповідь. Я знаю, що сталося. Прадавній заразив землю злом. Зло заразне, як чума. Я лікар, я знаю, що інколи, аби врятувати пацієнтові життя, доводиться відтяти йому хворий орган. Курт Монтоя — ракова пухлина, він сіє навколо себе смерть, тому я повинна дістати його. Зрештою, після того, що він вчинив із Гарольдом, я його й так не лишила б, а тепер уже й поготів. А там подивимось.

Туман застилає темну блискучу поверхню колодязя, здіймається вище. Маю відчуття, ніби хтось стоїть позаду; я боюсь обернутися, та знаю, що мушу. Я озираюсь.

Зовсім близько, простягнути руку — і торкнешся — стоять якісь люди. Їх багато, страшенно багато, вони заповнили весь простір і дивляться на мене порожніми очима. І я розумію, що всі вони мертві. Серце моє спиняється і з глухим стуком падає у п'яти. Колись я дивилась страхітливий фільм, «Ніч живих мерців», по тому довго боялася темряви й цвинтаря. І от тепер жах наздогнав мене. Що їм треба? Хіба то моя вина, що вони всі мертві? Чому я постійно повертаюся в це прокляте місце? Чому Та-Іньї поклала на мене цей тягар? Я не хочу цього. На тлі останніх подій мені починає здаватися, що два роки, проведені в Африці серед левів, отруйних плазунів, червоних бригад і пропасниць різного ступеня смертельності, були ще й нічого собі, просто я свого щастя не цінувала…

— Клади її на диван. — Керстін вириває мене з кошмару.

— Худа яка… Ти що, голодом її мориш?

— Худа, та спритна.

— Спритна. Ледь горло мені не перервала. Ти їй щеплення проти сказу робити не намагалась?

— У її випадку це вже не допоможе. Засобе, дай мені халат, треба її вдягнути.

— Та хай би й так була.

— Не треба клеїти з себе більшого дурня, ніж ти є.

— Зла ти яка… Спочатку влаштували переді мною стриптиз, а тепер…

— Валер'янки випий, маніяку недороблений.

Шовковиста тканина огортає мене. Я намагаюся розплющити очі, і нарешті це мені вдається. Мабуть, я просто задрімала. Віль-Таен снитиметься мені ще довго, а найгірше те, що я впевнена: усе, що мені сниться, є правдою.

— Дуже небезпечна звичка — спати у ванній. — Засіб плотоядно витріщається на мене. — Хочеш їсти, кицько?

— Я тобі не кицька.

— Свіжого м'яса в нас немає, але я зробив яєчню й салат, а на десерт маємо морозиво. Уставай, кицько, час вечеряти.

— Ти мене чув.

— Вибач. Маю погану звичку — дратуватися з людьми. Давай руку, допоможу встати. Ти аж світишся, живіт до хребта присох.

— Без тебе обійдуся.

З гіркою бідою зводжуся. Усе тіло болить, голова важка, очі ріже світло нічника. У мене погані передчуття, я відчуваю, що над усіма нами нависла якась біда, треба якомога швидше вшиватися з цієї квартири.

— Де мій одяг? —