Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Кілька хвилин я лежала нерухомо, роздивлялась стелю та картала себе за те, що взагалі почала ту розмову.

З одного боку, мене гризло почуття провини. Роуз не чужа ж мені людина. Більш того  - найрідніша. А з іншого необхідно було переконатись, аби точно розуміти куди рухатись далі.

Сподіваюсь, що зовсім скоро вона трохи охолоне, обдумає мої слова та пробачить мені мої підозри. Дуже сподіваюсь…

А ще, я мучилась питанням чи вартувало саме так розповідати все тітці. Може, потрібно було якось м’якше, може змовчати про щось, не говорити про свої підозри. А я немов скаженій дракон поперла на неї. Погано я слухала викладачів, коли відвідувала пари по дипломатії та етицки ділових відносин.

Ох… лихо якесь.

Я тяжко зітхнула, на повні груди вдихнула в’їдливий аромат ліків та трав. І знову згадався льєр Петренс. Серце стиснулось від болю. Очі наповнились сльозами. Це була важка втрата не лише для мене, а й для всього міста. Заплющила очі і стало тільки гірше. Перед очима, немов знову наживо, з’явилась картина останніх хвилин життя мого наставника. Його затуманений погляд, змертвіле обличчя. А ще хватка на моєму зап’ясті. Він розумів, що я робитиму. Знав про мене більше, ніж я думала? Чи ні?! А ще шепіт онімілих вже майже чорних губ…

Що саме він шепотів?

Прокляття!

Я навіть розплющила очі, намагаючись згадати, але спогади перетворювались на світанковий туман, розчиняючись у сонячному промінні. Та я не збиралась здаватись, знову і знову прокручувала події минулого вечора в пам’яті, та починала поступово скипати!

Як закляття на мені якесь, демони би його за ногу тягали!

Тихий стукіт у двері відволік мене від неприємних думок, та настрій кращим не став. Я все ще була роздратована, навіть зла.

Піднялась на ліктях, намагаючись вгадати, кому саме прийшло в голову мене навідати.

І… Серце завмерло. Роуз вже пробачила мені? Чи може це Кірай? Роуз обмовилась, що він має от-от повернутись.

І тут мені згадалась і наша остання розмова, і поцілунок, і все-все… Здавалось, що минуло ціле життя з того моменту. Навіть вже не вірилось, що це взагалі відбувалось насправді. Може наснилось? Може моя свідомість видала бажане за дійсне? А якщо ні, то як мені поводитись? Чи змінилось щось за час, поки я пролежала непритомна.

Поки я намагалась зрозуміти, що робити та як поводитись, двері прочинились та на порозі з’явився…

Далеко не той, на кого я чекала. А саме Сенер Тор. В його руках був пакет з пекарні льєри Мойрани, а на обличчі усмішка. Але це не додало мені радощів чомусь. І напевно, мені не вдалось приховати справжні емоції. Надто вже все було… погано.

– Вітаю, – промовив вартовий з нашого відділку. – Можна?

Мені стало трохи соромно за власні думки та реакцію. Зовсім недавно ми були близькими друзями, але ця практика, події загалом… все це перевернуло мій звичний світ з ніг на голову. І тепер навіть з друзями я не відчувала себе затишно.

– Звичайно, – посміхнулась я, махнувши долонею на єдиний стілець. – Рада тебе бачити.

– Не бреши, – хмикнув Сен і поставив пакет на тумбу поруч з моїм ліжком. – По обличчю видно, яка ти щаслива.

– Пробач, – знизала я плечима, але каяття не відчувала взагалі. Мабуть сили та емоції для реакції просто скінчились. – Події радощів не додають. Ти вже чув про… Петренса?

Посміхатись Сен перестав вмить.

– Горенґвіль на настільки велике місто, аби можна було пропустити таку подію, – зітхнув він, сів на стілець та важко обперся ліктями в коліна. Тепер він виглядав звичніше – втомлений, але не зломлений. – Ніколи б не подумав, що він таке може утнути.

– Тобто? – запитала я, бо не одразу зрозуміла про що мова.

– Ну… ходять чутки, що всі злочини, що стались в місті останнім часом, його рук справа.

От тепер я зрозуміла. І гнів, котрий за мить до цього притупився, сколихнувся з новою силою.

– Та звідки ти це взагалі взяв?! – скинулась я. – Хто, як не ти, знав, яким був льєр…

– Ніхто не знав, виявляється, яким був льєр Петренс, – зітхнув Сен, перебивши мою запальну промову. – Але від імперських бойових магів не сховаєшся. Навіть якщо вдавалось приховувати правду від всього міста стільки років. Ти приміром знала, що він з півдня? З дуже далекого півдня.

Чи знала я? Звісно – ні. Але він не міг. Просто не міг… Це мав би бути маг крові!

І тут я згадала, як міцно він стиснув мою руку. Він точно знав, що я збиралась зробити. Звідки? І дівчата, як Мел, так і Нілай, відвідували його перед тим, що сталось. Він виписував їм зілля. Чи не найпростіший спосіб додати краплинку крові в зілля, та застосувати закляття?

Все так просто, так закономірно, здавалось. Але… я не вірила. Вже обпеклась з Роуз, тепер так просто очорнити навіть пам’ять Петренса не хотілось. Він заслуговує на те, аби в цьому розібратись більш детально.

– І є тому докази? – тихо поцікавилась я, намагаючись не видати справжніх емоцій.

– Звідки мені знати? Це ж ти в нас член загону, та неймовірно цінний кадр, який суне свого носа всюди, де треба і не треба. Ти мені скажи, ти хоч зрозуміла, що мало не загинула цієї ночі?