Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— «Незвані гості»?

— Ага, покладемо її у провулку. Вона вже здається достатньо потасканою, а в крові у неї ще багато всілякого гівна.

— Ага, — погодився Полюбе. — Ясна річ.

Алекс дивилася на них, у вухах дзвеніло. Геллі теж дивилася на них, сидячи поряд зі своїм тілом на матраці та слухаючи, як вони збираються викинути її, немов сміття.

— Я викликаю копів, — попередила їх вона. — Аріель, напевно, дав їй...

Лен ударив дівчину відкритою долонею, але сильно.

— Не будь такою грьобаною дурепою. Хочеш до каталажки? Хочеш, щоб по наші душі прийшли Ітан з Аріелем?

Він ще раз ударив її.

— Блін, чуваче, заспокойся, — утрутився Полюбе. — Не будь таким.

Але заступатися він не збирався. Він не збирався робити нічого, щоб зупинити Лена.

Привид Геллі закинув голову, подивився на стелю й поплив до стіни.

— Ну ж бо, — наказав Полюбе Ленові. — Бери її за щиколотки.

— Ви не можете так з нею вчинити, — спробувала зупинити їх Алекс. Їй варто було сказати це минулої ночі. Казати щоночі.

«Ви не можете так з нею вчинити».

Привид Геллі вже зникав за стіною.

Тіло Геллі висіло між Леном і Полюбе, наче гамак. Лен схопив Геллі руками під пахви. Її голова відкинулася вбік.

— Господи, від неї лайном тхне.

Полюбе схопив дівчину за щиколотки. На ступнях у неї гойдалися рожеві силіконові капці. Вона не зняла їх, залізши в ліжко. Напевно, не помітила, що взута. Алекс дивилася, як один капець зіслизнув з пальців і стукнувся об підлогу.

— Блін, натягни його назад.

Полюбе незграбно повозюкався з капцем, опустив дівочу ступню, а потім узявся втискати її всередину, наче якийсь лакей з «Попелюшки».

— Ой, та ну до дідька, просто візьми його із собою. Викинемо разом з нею.

Лише пішовши за ними до вітальні, Алекс помітила, що Аріель досі був там — спав у них на канапі в самих трусах.

— Я намагаюся спати, в дідька, — пробурмотів той, сонно кліпаючи на них. — Ой, лайно, вона що?..

І захихотів.

Вони зупинилися перед дверима. Лен спробував дотягтися до дверної ручки й перечепився через дурнувату гангстерську битку, яку тримав удома «для захисту». Йому не вдавалося водночас не впустити тіло Геллі й повернути ручку.

— Ну ж бо, — кинув він. — Відчини двері, Алекс. Випусти нас.

«Впусти мене».

Привид Геллі висів поміж вікном і небом. Вона поступово вицвітала до сірого кольору. Невже полетить за ними до того похмурого провулку?

— Не йди, — узялася благати її Алекс.

Проте Лен вирішив, що вона говорить з ним.

— Відчини двері, ти, безголова курво.

Алекс потягнулася до ручки. «Впусти мене». Метал у руці був холодний. Вона відчинила була двері, а відтак гупнула ними. Повернула замок і стала обличчям до Лена, Полюбе й Аріеля.

— І що тепер? — нетерпляче бовкнув Лен.

Алекс простягнула руку до Геллі. «Залишся зі мною». Вона не знала, чого просить. Не знала, що пропонує. Але Геллі її зрозуміла.

Дівчина відчула, як подруга кинулася до неї, відчула, як розчахнулося власне тіло, розірвалося, звільняючи місце для ще одного тіла, для ще однієї пари легень, для волі Геллі, для сили Геллі.

— Що тепер, Лене? — перепитала Алекс.

Вона взяла битку.

Алекс запам’ятала небагато з того, що відбувалося далі. Відчуття Геллі всередині було схоже на затриманий глибокий вдих. Якою легкою та природною здавалася битка в руці!

Жодного вагання. Вона розмахнулася лівою рукою точнісінько, як це робила Геллі, граючи за «Мідвейських мустангів». Алекс була такою сильною, що аж стала незграбною. Спершу вона вдарила Лена — його череп лунко хруснув. Він ступив крок убік, і дівчина зашпорталася, вибита з рівноваги силою власного удару. Вдарила ще раз — і хлопцева голова з вологим хрускотом здалася, розчахнувшись, як піньята з пап’є-маше: скалки черепа й мізки розлетілися навсібіч, кров бризнула навкруги. Полюбе досі тримав щиколотки Геллі в руках, коли Алекс націлила битку на нього, — ось такою вона була стрімкою. Спершу вдарила його під коліна, хлопець зойкнув і впав, а вона взялася опускати битку, як кувалду, на його шию і плечі.

Аріель підвівся, і Алекс спершу подумала, що він потягнеться до зброї, але хлопець позадкував, витріщивши на неї перелякані очі; лише коли пройшла через розсувні скляні двері, Стерн зрозуміла його реакцію. Вона світилася. Дівчина накинулася на Аріеля біля дверей — ні, не накинулася. Вона налетіла на нього, адже її ноги майже не торкалися підлоги. Лють Геллі всередині її тіла здавалася наркотиком, кров від неї кипіла. Алекс збила Аріеля на підлогу та гамселила його знову й знову, аж поки не зламала об хребет битку. А тоді взяла дві її зазубрені половинки й пішла шукати решту вурдалаків — збіговисько хлопців, які, накидавшись й очманівши, спали в ліжках.

Коли справу було зроблено, коли більше нікого було вбивати, Алекс відчула, як її власна спустошеність випиває нескінченну енергію Геллі. Це Геллі керувала нею, змусила взути рожеві пластикові капці та пройти понад три кілометри до того місця, де Роско перетинала річка Лос-Анджелес. Дорогою дівчина нікого не зустріла; Геллі вела її порожньою вулицею, підказувала, куди повернути, коли вичекати, коли йти було безпечно, аж поки вони не дісталися мосту й не спустилися внизу сірому передсвітанковому світлі. У холодну брудну воду вони увійшли разом. Коли річка вкотре затопила місто, воно приборкало її: заточило в бетон, аби переконатися, що вона більше ніколи не завдасть шкоди. Алекс дозволила воді відмити себе — тріски поламаної битки пливли геть, наче зернини. Назад до «Ґраунд-Зіро» вона поверталася вздовж течії.

Вони з Геллі повернули тіло Геллі туди, де воно було, і разом лягли до ліжка в холодній кімнаті. Алекс більше не цікавило, що буде далі, — чи приїде поліція, чи замерзне вона до смерті на підлозі.

— Залишайся, — попросила вона Геллі, чуючи, як їхні серця гупають в унісон, відчуваючи вагу подруги, що скрутилася в її м’язах і кістках. — Залишайся зі мною.

Однак, коли вона прокинулася, парамедик світив їй в очі, а Геллі більше не було.

20

Зима

Про що Алекс думала того вечора, коли