Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Дарлінґтон зник? Що їй лише слід повернути його до Халупки. Вони поговорять. Вона пояснить йому... Що саме? Що вони заслужили на таке? Що вбивство Лена та інших подарувало не лише Геллі, але їй самій такий-сякий спокій? Що світ карає таких дівчат, як вони, як Тара, за всі хибні рішення, за всі помилки? Що їй сподобалося власноруч призначати покарання? Що сумління (а вона завжди вважала, що має його) того дня взяло вихідний? І вона точно ні про що не шкодувала.

Утім, могла сказати, що шкодує. Могла вдати, що не надто пам’ятає вагу битки в руці, що не скоїла б цього ще раз. Адже саме такого Дарлінґтон боявся — не того, що вона погана людина, а того, що вона небезпечна. Він боявся хаосу. Тож Алекс могла розповісти йому, що її тілом заволоділа Геллі. Вона перетворить це на загадку, яку вони зможуть розгадати разом. Йому це сподобається. Вона стане чимось, що він зможе виправити, якимось проектом, на кшталт цього понівеченого містечка чи його будинку-розвалюхи. Вона зможе залишитися на боці хороших людей.

Утім, Алекс не довелося промовити вголос цієї брехні. Та штука в підвалі попіклувалася про це. Дарлінґтон не був за кордоном. Він не був в Іспанії. І вона, щиро кажучи, не вірила, що він застряг у якомусь кишеньковому світі, де його можна знайти, немов школяра, який відбився від класу. Доус і декана Сендоу не було там тієї ночі. Вони не відчували остаточності тієї темряви.

«Це не портал, — сказав Деніел у підвалі Розенфельд-голлу, — це р...»

Щойно він був там, а наступної миті зник у чорноті.

Вона бачила жах у його погляді, благання. «Зроби щось. Допоможи мені».

Алекс хотіла допомогти. Принаймні вона думала, що хотіла допомогти. Вона тисячі разів прокручувала цю мить у пам’яті, розмірковуючи, чому заклякла: це був переляк, брак підготовки чи вона просто відволіклася? А може, це був свідомий вибір? Що, як та штука в кутку дала їй розв’язання проблеми, якою був Дарлінґтон?

«Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу». Дарлінґтонові слова, наче пальці, потягнулися до її рота, вириваючи їй язика, не даючи закричати.

Тієї ночі вона думала про досконале Дарлінґтонове обличчя, про вагу його тіла, що обіймало її на теплих від сну простирадлах вузького ліжка.

«Я дозволила тобі померти. Аби врятувати власну шкуру, я дозволила тобі померти».

У цьому-то й небезпека товаришувати з тими, хто бореться за виживання.

Механік нахилився впритул до неї, посміхаючись: «Тікати нікуди, сучко».

Його рука на шиї здавалася такою важкою, наче чоловікові великі пальці могли пробратися під шкіру та стиснути безпосередньо гортань.

Алекс не хотіла думати про ту ніч у «Ґраунд-Зіро». Алекс не хотіла озиратися. Вона взагалі ніколи не була певна, що саме там сталося і хто допустив це — Геллі чи вона сама.

«Впусти мене».

«Залишайся зі мною».

Можливо, вона боялася, що, тільки-но знову відчинить двері, всередину ввірветься щось жахливе. Але зараз їй було потрібне саме це. Щось жахливе.

Права рука Алекс стиснулася на покинутій ключці для гольфу — патері. Ліву руку дівчина простягнула до Норта, пригадуючи відчуття, коли її тіло розчахнулося, і змушуючи себе зробити це знову. «Відчини двері, Алекс». Вона встигла помітити здивування на обличчі привида, а тоді його темна холодна постать майнула до неї.

Геллі увійшла з власної волі, а Норт борюкався. Алекс відчувала його збентеження, його розпачливий жах і бажання залишитися вільним, а потім течія її прагнення проковтнула ті хвилювання.

Норт відчувався інакше, ніж Геллі. Подруга була могутнім вигином хвилі. А сила Нареченого була темною та гнучкою, пружною, як рапіра фехтувальника. Вона наповнила її тіло, і Алекс здалося, що венами потік розплавлений метал.

Вона покрутила патер у руці, оцінюючи його вагу. «Хто сказав, що я тікатиму?» Дівчина замахнулася.

Механіку вдалося підвести руку, прикриваючи голову, проте Алекс почула, як кістки зламалися з приємним хрускотом. Чоловік заверещав і потупцяв до канапи.

Алекс узялася за його коліно. З такими здорованями легше мати справу, коли вони лежать на землі. Механік лунко гупнувся.

— Ти хто? — наполегливо поцікавилась Алекс. — Хто тебе нацькував?

— Іди в дупу, — прохрипів чоловік.

Вона опустила ключку та влучила в тверді дошки підлоги. Механік зник, неначе просочився простісінько крізь дошки. Дівчина витріщалася на порожнє місце там, де він щойно лежав, а її руки вібрували через віддачу від удару.

Щось ударило її ззаду. Алекс упала долілиць, відчуваючи, як розривається від болю череп.

Вона гупнулася на підлогу й покотилася, поспіхом задкуючи. Механік наполовину стирчав зі стіни, його тіло розділяла камінна полиця.

Дівчина зіп’ялася на ноги, але наступної миті чоловік уже стояв поряд з нею. Його кулак полетів уперед, поціливши їй у щелепу. Лише Нортова сила допомогла встояти. Алекс замахнулася ключкою, та механік уже зник. Кулак влучив у неї з іншого боку. Цього разу дівчина впала.

Механік щосили копнув її в бік, влучивши важкими черевиками по зламаних ребрах. Стерн зойкнула. Він копнув її знову.

— Руки за голову!

Детектив Тернер. Він стояв у дверях зі зброєю напоготові.

Механік подивився на детектива. Тицьнув йому середній палець і зник, розтанувши над камінною полицею.

Алекс поповзла до стіни, відчуваючи, як Норт витікає з неї, і побачила, що він покидає її тіло розмитою цівкою, а тоді знову набуває власної форми з переляканим і обуреним обличчям. Чи слід їй було пожаліти його?

— Розумію, — пробурмотіла дівчина. — Але в мене не було іншого виходу.

Наречений торкнувся рукою рани на грудях, наче це вона його застрелила.

— Просто знайдіть Тару, — кинула Алекс. — Річ, яку ви хотіли, ви отримали.

— Отримали що? — перепитав Тернер.

Він поплескував по камінній полиці та викладеному цеглою горну під нею, наче сподівався знайти якийсь таємний прохід.

— Портальна магія, — прохрипіла Алекс.

Норт востаннє озирнувся через плече та вийшов крізь стіну квартири. Дівчину раптовою хвилею накрив біль, як миттєвий знімок розквітлого пуп’янка, немов привидова присутність відсувала все найгірше, а тепер Стерн спорожніла й усі ушкодження хлинули всередину. Алекс спробувала підвестися. Тернер сховав зброю в кобуру.

Він гупнув кулаком по стійці.

— Це неможливо.

— Можливо, — заперечила Алекс.

— Ти не розумієш, — озвався Тернер.

Він дивився на неї так само, як Норт: наче Алекс нечесно повелася з ним.

— Це був Ленс Ґрессанґ. Мій підозрюваний у вбивстві. Я залишив його менш ніж годину тому. І він