Читати книгу - "Зламані янголи"

— Спробуй приварити щось до тієї штуки, Генде — і ми взагалі не поїдемо додому. Сам знаєш.

— Тоді, — раптом закричав він на нас, — має бути якесь інше рішення.

— Воно є.

Таня Вардані стояла в люці, що вів у пілотську кабіну, куди вона пішла, поки тривала робота з трупами. Вона ще була блідою після блювання, а під очима в неї синіли кола, та за всім цим ховався майже неземний спокій, якого я не бачив, відтоді як ми вивезли її з табору.

— Пані Вардані, — Генд оглянув усю каюту, наче визначаючи, хто ще став свідком його зриву. Притиснув до очей великий і вказівний пальці. — Вам є що сказати?

— Так. Якщо Сунь Ліпін може полагодити енергетичні системи буя, то ми, безперечно, можемо його розмістити.

— Де розмістити? — запитав я.

Вона натягнуто всміхнулася.

— Всередині.

На мить запала тиша.

— Всередині, — я кивнув на екран і на багатокілометрову іншопланетну конструкцію на ньому. — Там?

— Так. Ми ввійдемо крізь стикувальний модуль і залишимо буй у якомусь безпечному місці. Немає причин вважати, що корпус хоч десь нерадіопрозорий. Більшість марсіянських споруд радіопрозорі. Хай там як, ми можемо надсилати тестові передачі, поки не знайдемо підхоже місце.

— Сунь, — Генд знову дивився на екран, тепер уже майже мрійливо. — Скільки часу в тебе пішло б на ремонт енергетичної системи?

— Десь від восьми до десяти годин. Точно не більше дванадцяти, — Сунь повернулася до археологістки. — Пані Вардані, скільки часу в вас піде на відкриття стикувального модуля?

— Ой, — Вардані знову якось дивно нам усміхнулася. — Він уже відкритий.

Перед підготовкою до стикування я встиг поговорити з нею лише раз. Я зустрівся з нею, коли вона йшла з корабельного санвузла, за десять хвилин після грубого, авторитарного інструктажу, що його влаштував усім Генд. Вона стояла до мене спиною, і ми незграбно зіштовхнулися в вузькому вході. Вона, зойкнувши, повернулася, і я побачив, що на її чолі досі є трохи поту: мабуть, знову блювала. Дихання в неї було несвіже, а з-за дверей у неї за спиною виходив сморід шлункового соку.

Вона побачила, як я на неї дивлюся.

— Що таке?

— В тебе все нормально?

— Ні, Ковачу. Я вмираю. А ти там як?

— Ти впевнена, що це — добра ідея?

— Ой, тільки тебе ще не вистачало! Я думала, ми вже все обговорили з Суджіяді та Шнайдером.

Я не сказав нічого — просто подивився на гарячкове світло в її очах. Вона зітхнула.

— Послухай, якщо це задовольнить Генда й поверне нас додому, я готова сказати: так, це — добра ідея. І це, блін, точно безпечніше, ніж намагатися прикріпити пошкоджений буй до корпусу.

Я похитав головою.

— Річ не в цьому.

— Ні?

— Ні. Ти хочеш побачити, що там усередині, поки «Мандрейк» не заникає цю штуку в якомусь таємному сухому доці. Ти хочеш побути її власницею, бодай кілька годин. Хіба ні?

— А ти?

— Я думаю, що ми всі цього хочемо, крім Суджіяді та Шнайдера.

Я знав, що Крукшенк цього хотіла б, — уявляв сяйво в її очах від цієї думки. Захват, який почав пробуджуватися в ній біля перил траулера. Те саме зачудування, яке я бачив на її обличчі, коли вона дивилася на активований зворотний відлік до відкриття брами в потоці віддачі від ультравібрації. Може, саме тому я й не протестував — тільки побурчав отак серед дедалі сильнішого запаху змученої блювоти. Може, я їй це завинив.

— Що ж, тоді, — знизала плечима Вардані, — в чому проблема?

— Ти знаєш, у чому проблема.

Вона нетерпляче пирхнула і спробувала пройти повз мене. Я не зрушив з місця.

— Не зійдеш із моєї дороги, Ковачу? — просичала вона. — У нас за п’ять хвилин посадка, і мені треба до пілотської кабіни.

— Чому вони не ввійшли, Таню?

— Ми були над…

— Це маячня, Таню. Інструменти Амелі показують, що там придатна для дихання атмосфера. Вони знайшли спосіб відкрити стикувальну систему або ж побачили, що вона вже відкрита. А тоді вони стали чекати тут на смерть, витрачаючи повітря у скафандрах. Чому вони не ввійшли?

— Ти був на інструктажі. Вони не мали їжі, вони мали…

— Так, я чув, як ти виголошувала одне брехливе обґрунтування за іншим, але я не чув жодного можливого пояснення того, чому четверо археологістів захотіли вмерти у скафандрах, а не провести свої останні години, блукаючи найвидатнішою археологічною знахідкою в історії людського роду.

Вона на мить завагалась, і я побачив у ній щось від жінки з водоспаду. Тоді в її очах знову спалахнуло пристрасне світло.

— Нащо питати мене? Може, просто ввімкнеш одну з установок ІтаО і, блін, спитаєш їх самих? Пам’яті в них неушкоджені, хіба ні?

— Установкам ІтаО прийшов гаплик, Таню. Вони заіржавіли від витоку разом з буями. Тому питаю тебе ще раз. Чому вони не ввійшли?

Вона відвела очі, знов нічого не сказавши. У кутику одного її ока я, здається, помітив дрож. Тоді він зник, і вона знову поглянула на мене з тим байдужим спокоєм, який я бачив у таборі.

— Не знаю, — нарешті сказала вона. — А якщо ми не можемо спитати їх, то, на мою думку, залишається тільки один спосіб це з’ясувати.

— Так, — я втомлено відсторонився від неї. — І саме в цьому проблема, чи не так? У з’ясуванні. В розкопуванні історії. Несенні, блін, естафети людських відкриттів. Тебе не цікавлять гроші, тобі начхати, кому дістануться майнові права, а померти ти вже точно не проти. Тож чому хтось інший має думати інакше, так?

Вона здригнулася, але не сильно. Притлумила свій дрож. А тоді відвернулася, залишивши мене дивитися на бліде світло від ілюмінієвого кахлю, до якого вона перед цим притиснулася.

Розділ тридцять перший

Це було схоже на марення.

Пам’ятаю, я читав десь, що, коли археологісти на Марсі вперше потрапили до похованих мавзолеїв, які згодом записали до міст, чимало з них з’їхало з глузду. В ті часи психічний розлад був характерним для цього фаху небезпечним фактором. У гонитві за ключами до марсіанської цивілізації пожертвували низкою найвитонченіших умів століття. Вони не зламалися й не опустилися до буйного божевілля, як завжди буває з архетиповими антигероями експерія-жахливчиків. Вони не зламались, а просто затупилися. Гостре лезо інтелектуальної міці стерлося до тупуватої, дещо розмитої відстороненої неясності. Вони доходили до цього десятками. Фізично зношувалися від постійного контакту з тим, що залишили по собі нелюдські розуми. Гільдія сточувала їх, як леза