Читати книгу - "Ми проти вас"

Відар нічого не каже. Коли йому було дванадцять чи тринадцять років, за якийсь час після того як Павук бився за нього в «Макдональдс!», Відар запитав його: «Ми хулігани?». Павук серйозно похитав головою і відповів: «Ні. Ми солдати. Я стою за тебе, а ти стоїш за мене. Ми нічого не варті, якщо не можемо на тисячу процентів довіряти один одному. Доганяєш?». Відар доганяв. «Група» трималася разом усе життя, а таку дружбу неможливо збудувати, нічого не принісши в жертву.

«Група» має різні причини ненавидіти Беньї: комусь це гидко, хтось вважає, що їх зрадили, а ще інші просто хвилюються, що ж тепер будуть скандувати про них уболівальники суперника. Хтось із цих хлопців носить на шиї татуювання ведмедя — наскільки сильно треба щось любити, щоб піти на таке? Тому Відар нічого не каже. Він просто радіє, що повернувся додому, що все як завжди.

А коли Теему нахиляється до нього й шепоче, що «новий тренер проведе для тебе відкрите тренування основної команди, і якщо ти їм підійдеш, то будеш грати!», радість у Відаровій голові співає так гучно, що він уже не може думати про щось інше.

* * *

Це просто спорт.

Собаки в притулку заходяться гавкотом, щойно чують, що сюди наближаються брат із сестрою. Виходить сонна Адрі й заспокоює їх. Лео і Майя налякано зупиняються.

— А Жанетт тут? Тобто… вчителька з нашої школи… вона мала вести клуб единоборств… це тут? — запитує Лео.

— «Клуб» — це дуже оптимістична назва. Жанетт у комірчині, — пирхає Адрі і, позіхаючи, чухає свою шевелюру, схожу на щітку зі сталевими прутами.

Лео киває, але не рухається з місця. Він запхав руки до кишень і з цікавістю дивиться на собак.

— Якої вони породи?

Адрі наморщує чоло, дивиться то на Лео, то на Майю і намагається вирахувати, що їм тут треба. Можливо, навіть розуміє причину, бо теж має сестер. Тож вона каже:

— Ти любиш собак?

Лео киває:

— Так. Але мама з татом не дозволяють мені мати собаку.

— Хочеш допомогти мені їх погодувати? — запитує Адрі.

— ТАК! — вигукує Лео і має вигляд щасливіший, ніж мало б цуценя з двома хвостами.

Адрі кидає на Майю доброзичливий погляд:

— Жанетт у комірчині. Йди туди.

Тож Майя заходить до комірчини сама. Жанетт саме тренується на мішку з піском і завмирає посеред руху, намагаючись не видати свого здивування. Майя, здається, миттю передумує. Жанетт витирає піт із чола й запитує:

— Хочеш спробувати єдиноборства?

Майя розтирає долоні.

— Ну, я ж, типу, навіть не дуже знаю, що це таке. Це мене брат сюди притягнув.

— Нащо? — дивується Жанетт.

— Він боїться, що я завдам декому шкоди.

— Кому?

У Майї щось надламується, коли вона зізнається:

— Собі.

То з чого почати? Жанетт дивиться на дівчину, а тоді вирішує зробити найпростіше: сідає на мат. Майя мало не вічність сидить навпроти, на відстані метра. Жанетт посувається трохи ближче, але дівчина здригається, тому вчителька зупиняється. Вона м’яко пояснює:

— Будуть люди, які скажуть тобі, що єдиноборство — це насильство. Але для мене це — любов. Довіра. Бо якщо ми з тобою будемо тренуватися, нам доведеться довіряти одна одній. Тому що ми доручаємо одна одній свої тіла.

Сказавши це, Жанетт простягає руку і торкається до Майї. І це перший раз після Кевіна, коли Майя відчуває чийсь дотик, крім Аниного, і не відсахується. Жанетт показує їй, як боротися, як робити захват і вивільнятися, а Майя мусить вчитися не помирати від паніки, поки її міцно тримають. Одного разу, запанікувавши, вона сіпає головою назад і вдаряє Жанетт.

— Усе в порядку, — шепоче Жанетт, не переймаючись, що на губі й підборідді у неї виступила кров.

Майя глипає на годинник на стіні. Вони вже годину борються, звільнившись від усіх думок, вона так упріла, що навіть не розуміє, чи їй щось тече з очей, чи це піт.

— Просто я… я часом до смерті боюся, що нічого ніколи вже не буде в порядку… — видихає Майя.

Жанетт не знає, що відповісти, — ні як учителька, ні по-людськи, — тому вона каже єдине, про що знає як тренерка:

— Ти втомилася?

— Ні.

— Тоді працюємо далі!

У тій комірчині Майя не вилікується. Не побудує машину часу, не змінить минуле, не здобуде благословенну втрату пам’яті. Але вона стане приходити сюди щодня і навчатися єдиноборству, й одного дня буде стояти в черзі у продуктовій крамниці, коли її випадково зачепить якийсь незнайомий чоловік, проходячи повз. І вона не відсахнеться. Це буде найбільша з усіх тих малих подій, і жодна людина цього не зрозуміє. Але того дня Майя повернеться додому, маючи відчуття, що вона кудись рухається. Увечері вона знову піде на тренування. Наступного вечора — теж.

Це просто спорт.

* * *

Ана сидить високо на дереві, недалеко від собачого притулку. Дивиться, як Майя і Лео йдуть додому через ліс. Ана прийшла сюди за ними, але сама не знає нащо, їй просто хочеться бути ближче до Майї, хоч якось. Ана замерзає без неї.

Коли Майя минає її внизу, між ними всього кілька метрів. Ана могла би щось вигукнути, злізти вниз і молити свою найкращу подругу вибачити їй. Але це трохи не та історія. Тому Ана залишається сидіти високо на дереві й дивиться, як віддаляється її подруга.

* * *

Наступного дня Відар їде автобусом до школи. Багатьом відомо, хто він, тому ніхто не наважується сідати поруч. Аж поки на зупинці на околиці Височини в автобус не заходить на кілька років молодша дівчина. У неї розпатлане волосся й зажурені очі, її звати Ана.

Перше, що помічає Відар, — Анині м’які щиколотки, вони ніби створені не для того, щоб ходити по підлозі, а щоб бігати в лісі й перестрибувати через камені. Перше, що помічає Ана, — Відарове чорне волосся, таке тонке, що пасма спадають на обличчя, ніби цівки дощу по віконній шибі.

Мине багато років і, можливо, ми скажемо, що ця історія була про насильство. Але це буде неправдою, правдою не до кінця.

Тому що ця історія також про любов.

35

«Але тільки якщо будеш

найкращим»

У Бйорнстаді відбувається пресконференція. На думку частини мешканців, зараз найгірший момент для такої події — коли все місто, здається, скоро вибухне сотнею різних конфліктів. Але для інших це, звісно, найкраща нагода. Наприклад, для Річарда Тео.

У місто з Лондона прилітають