Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— О, так, — сказав я. — Якщо зібрати все докупи, список буде нівроку. Свого часу я, можна сказати, з року в рік вів такий облік... Колекція різних обрубків, багато з них уже давно забуті, та наскільки можу судити з чужого (й не тільки) досвіду, це здебільшого пальці на руках і ногах, та ще кінчики вух. Тож я сказав би, шанси на те, що рука відросте, в тебе достатньо високі. Не відразу, звичайно, але відросте. — І додав: — Чудово, що лівою ти фехтуєш не гірше, ніж правою.

Усмішка на обличчі Бенедикта то з'являлася, то щезала. Він знову взяв келих. Ні, мій брат явно не був налаштований пояснювати мені, що з ним сталося.

Я вкотре потягнув зі свого келиха. Розповідати Бенедикту про Дворкіна не бажав. Мені хотілось, аби цей чаклун якнайдовше залишався козирем у мене в рукаві. Ніхто з нас не знав усіх його можливостей, до того ж, він був явно божевільним. Однак ним можна верховодити. Навіть татусь якоїсь миті почав боятися Дворкіна, от і запроторив його подалі від гріха. Про що ж казав чаклун мені тоді у камері? Батько ув'язнив Дворкіна після його заяви, що він знає, як можна знищити Амбер. Якщо це не фантазії шаленця і саме через те він був позбавлений волі, то наш батько діяв набагато шляхетніше, ніж повівся б на його місці я.

Старий дивак був надто небезпечний, щоб залишати його живим. Хоча, з іншого боку, батько намагався вилікувати чаклуна від безумства. Дворкін казав щось про цілителів, яких він розлякував або знищував силою чарів. У моїх спогадах він досі залишався мудрим, добрим стариганом, безмежно відданим батькові та всій нашій родині. І поки зберігалася бодай якась надія, я не міг уявити, як можна ні з того ні з сього вбити Дворкіна. Він був ув'язнений у такому місці, втекти з якого неможливо. Але чаклун, коли йому там стало нудно, просто взяв та вийшов зі своїх апартаментів. Ніхто не може пересуватися через Тіні в Амбері, з тієї причини, що там їх нема, тож те, що зробив Дворкін, виходило за рамки принципів, покладених в основу карт, і не вкладалось у мене в голові.

Дворкін покинув те місце, де був, і перш ніж повернувся назад, я вмовив його, аби він і для мене зробив схожий вихід із камери. Так я перенісся у маяк на Кабрі, де трохи оклигав, а потім рушив далі, й дорога привела мене у Лоррейн. Найрадше, ніхто з наших і досі не знав, що саме Дворкін допоміг мені втекти. Як розумію, наша сім'я завжди відзначалась особливими здібностями, та саме Дворкін розібрав їх по кісточках та втілив у формі Лабіринту і родинних карт. Колись він частенько намагався завести з нами мову щодо цих матерій, але більшості з нас вони видавалися надто абстрактними і нудними. Ми, хай нам грець, надзвичайно практична сім'я! Бранд, схоже, був єдиний, хто виказував хоч якийсь інтерес до балачок Дворкіна. Та ще Фіона. Ледь не забув про неї. Вона теж інколи слухала Дворкіна. І ще наш любий татусь. Він знав стільки всього, що нам і не снилося, але з нами не обговорював жодних високих матерій. Він узагалі не розбещував нас своєю увагою, у нього завжди було більш ніж досить справ, про які ми й гадки не мали.

Можливо, в тому, що стосувалося основ буття, він знав не менше за Дворкіна. Просто вони по-різному використовували знання, і в цьому — головна відмінність між ними. Дворкін — передусім митець, художник. А ким є наш батько, я й дотепер не дуже розумію. Він ніколи не втаємничував нас у свої справи, але гріх скаржитися на те, що був черствий чи поганий. Коли батько спілкувався з нами, то не скупився на подарунки для нас, на розваги. Але наше виховання він завжди передоручав придворним. Мені навіть здається, просто терпів нас, так, як можна терпіти неминучі плоди своїх пристрастей. Якщо чесно, то мене дуже дивує, що наша сім'я не налічує й двох десятків братів та сестер. Нас тринадцять, додайте сюди двох братів і сестру, котрих, як я знав, не було вже й на світі, — оце й усі плоди захоплень батька за півтора тисячоліття. І нібито було ще кілька осіб, вони жили задовго до нас і вже давно покинули цей світ. Та навіть із ними то не вельми вражаючий показник для велелюбного владики.

По правді сказати, ми теж не вирізнялися великою плодючістю. Щойно котрийсь із нас ставав самостійним і здатним рухатися через Тіні, як батько виряджав його на царювання до якоїсь Тіні, щоб він там жив-поживав і добра наживав. Отак я опинився в Авалоні, від якого тепер залишився тільки спогад. Наскільки мені відомо, про походження батька знав лише він. І я не зустрічав людей, які б пам'ятали ті часи, коли на світі не було Оберона. Дивно? Не знати, звідки родом твій батько, коли у тебе в розпорядженні століття, аби вдовольнити власну допитливість. Дивно. Проте наш батько був потайливим, проникливим і сильним, хитрим. Ми також, хто більше, хто менше, успадкували від нього ці риси.

Я відчував, що він бажає нам безжурного життя й процвітання, та щоб при цьому ми не були загрозою його владарюванню. Однак, коли раптом заходила мова про нього самого чи про давно минулі дні, то, як на мене, зароджувалось у ньому якесь внутрішнє напруження. Він неначе боявся, що ми дізнаємося більше, ніж нам треба знати. Підозрюю, що сама думка про Амбер, яким править не він, а хтось інший, була б нестерпною для батька. Подеколи він жартома бурчав про своє зречення від трону, але мені завжди здавалося, що робить це умисно, аби побачити, як ми відреагуємо. Батько чудово розумів, що у разі його зникнення чекає Амбер, однак не вірив у те, що це колись станеться. І жоден з нас не знав усіх його обов'язків та прав, його таємних зобов'язань.

Чим далі, тим більше я утверджувався в думці, що жоден з нас не достойний посісти батьків трон. Не вельми приємне відкриття, та що поробиш... У мене не раз виникало бажання списати на батька цю нашу нерівність, але, як на лихо, я надто довго знався з Фройдом, щоб не вгледіти в цьому егоїстичних мотивів. А крім того, у мене починали виникати сумніви у законності наших претензій.