Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Пару секунд я тільки ляскаю віями, але потім усміхаюся та киваю:

– Чиста правда. Так і було.

Вдається кинути на Даміра лише дуже швидкий вдячний погляд. Дякую тобі за розуміння та допомогу. Він вдає, що не звернув увагу, але все зрозуміло.

Вільдана виявляється дуже приємною та милою дівчиною. Розмовляти із нею одне задоволення. Розмова та обід пролітають непомітно. Здається, я б так балакала і балакала, але в якийсь момент вона дивиться на витончене зап'ястя з годинником та зітхає:

– Обід добіг кінця. Було дуже приємно познайомитись з тобою, Поліно. Сподіваюся, на ці вихідні ми зможемо зустріти будинки та посмажити шашлики.

– А як же фігура? – незворушно гмикає Дамір.

– Мою фігуру нічого не зіпсує, – зовсім по-котячому фиркає його сестра, відкидаючи за спину чорне шовковисте пасмо. – І Каріма витягнемо, а то він сьогодні рвонув у поле.

Дамір піднімає брови:

– Термінова справа?

– Так, – киває вона. – Ох, просив передати тобі вибачення.

– А сам написати не міг, – бурчить Дамір.

Я не зовсім розумію про що мова, але однознанче одне – це справа сімейна, мене навряд чи посвячуватимуть у такі питання.

Вільдана посміхається та прощається з нами. Ще деякий час ми сидимо в ресторані, а потім піднімаємось та залишаємо його.

Декілька годин ми ще ходимо по магазинах, сміємося, купуємо деякі речі, при цьому Дамір, здається, готовий скупити все, на що я подивлюся. Мене, звичайно, жахає таке, бо ніколи не жила в розкоші та не вважаю, що для нормального життя потрібна купа шмоток.

Однак Даміра не переконати.

– Я не збираюся на тобі економити, Поліно, – серйозно каже він. – І якщо раніше було інакше, то тепер буде тільки так. Звикай до того, що можна жити добре.

На мить стає радісно та незатишно одночасно. З однієї сторони, дико приємно, що хтось вирішив про мене подбати, з іншої… я чудово розумію, що просто так не може сипатися на голову багатство з рогу достатку. І це вкрай затьмарює все навколо, кожну думку. Тверезий розрахунок ніколи не йшов з моєї голови.

Дамір трохи хмуриться, бере мене за руку.

– Поліно, що трапилося?

Розумію, що не варто зараз про це говорити, тому через силу посміхаюся та одразу знаходжу причину.

– Мені треба буде здатися на роботі, щоб звільнитися. Начальник не вибачить того, що було.

– Те, що я йому добре вмазав? – невинно уточнює Дамір.

При цьому дивиться з таким виразом обличчя, що я мимоволі хихикаю. Ось як? Начебто дорослий чоловік, а зараз усміхається як справжній хлопчик?

– І це теж, – визнаю я, кивнувши.

– Не хвилюйся, одна ти не підеш, – спокійно вимовляє він.

Я вагаюся деякий час, а потім чесно говорю:

– А що, якщо це спробувати зробити дистанційно?

Дамір уважно дивиться на мене. Якийсь час мовчить, потім уточнює:

– Ти не хочеш там з'являтися?

Перед очима з'являються мої Юлька та Ірина Вікторівна, які ні в чому не винні, й не гідні того, щоб ось піти, навіть не попрощавшись… Але ось Видов… Той точно вип'є всі соки…

– Не хочу, – відповідаю чисту правду.

Дамір бере мене під руку та ми виходимо з будівлі.

– Пропоную спробувати, – нарешті вимовляє він. – Здзвонися зі своїми колегами. Якщо вийде, то гаразд. Якщо ні, то вирішимо інакше.

Варіант здається мені здоровим, тому я посміхаюся настільки широко, що він не витримує та легенько цілує мене в куточок губ.

– Так тримати, – шепоче Дамір.

Ми прибуваємо додому. Тут виходить першою юркнути в душ, а потім пройти до себе в кімнату разом із речами. Дамір встигає мене стиснути біля стіни та поцілувати так, що голова йде кругом.

– До ночі, дитино, у мене робота, – обпалює подихом він шию та явним жалем відпускає мене. – Можу затриматися допізна, роботи багато. Тут Вільдана має рацію. Та й із Карімом треба розібратися, чому так зірвався. Відпочивай.

Після чого я залишаюся наодинці із собою.

Насамперед приміряю обновки. Вони шикарні. Все сидить по фігурі так, наче шилось на мене. Не тямлячи себе від захоплення, я хапаю телефон та набираю Аньку. Щойно вона приймає виклик, як тарахчу в трубку:

– Вітаннячка! Це якась казка! Він такий…

– Тихо, ти давай повільніше. Хто, куди, навіщо?

Наступні хвилини я описую все, що сталося з нами у бутіках та ресторані. Аня задоволено гмикає, часом підтакує та знову гмикає.

– Ось бачиш, добрий мужик, якісний.

Я на мить соромлюся, але потім сміюся:

– Ти права. Як завжди, права, моя дорога.

– Так, я така, – сміється Ганна, – будеш вільна, хочу зустрітися та побалакати, оцінити твої обновки. До речі, як із роботою?

Я відразу сумую разом, тому що всіма силами відтягую дзвінок Ірині Вікторівні, бо передчую все, що вона скаже.

– Поки ніяк. Спробую звільнитися дистанційно. А якщо не вийде, то доведеться йти.

Аня розуміє мовчить. Але потім зітхає:

– Удачі тобі, подруго. Нехай все вийде, та козлів на нашому шляху буде менше. Тримайся, все вийде.

Ми прощаємось. Якийсь час я ще вагаюся, тупо гортаю контакти телефон та не можу набрати заповітний номер. Виявляється, морально зібратися з силами не так легко, як хотілося б. Життя мене зовсім не готувало до того, що доведеться розмовляти з начальником, якому мій хлопець дав по пиці, за те, що той чіплявся до мене.

Я роблю гучний видих. Поліно, не будь ганчіркою. Ти не побоялася продати те, що пристойні дівчата не продають. Ти не злякалася переїзду до Даміра. Сміливо зважилася, погодившись на його пропозицію, так чого зараз трясешся, немов лист?

Швидко знаходжу її номер та одразу натискаю кнопку виклику. У вухо летять довгі гудки. Здається, їй не до мене. Якийсь час я чекаю, потім знову дзвоню – не бере. Так, тобі й зібралася. Навряд чи вона могла на щось образитися, навіть якщо Видов вирішив влаштувати головомийку.

Третя спроба додзвонитися також закінчується нічим. Доводиться набирати Юльку.