Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– І там продають солодощі? – здивувалася Кхибра.

– Виключно солодощі! Моя мама – випускниця академії. Вона теж навчалася на кулінарному і не знала, що це був їхній останній випуск. На щастя, нас вибрав Маятник, і факультет знову живе. Я така рада! Мама з татом познайомилися тут ще адептами. А я народилася, коли вони були на п’ятому витку. Щоправда, мене майже одразу відправили додому, до бабусь і дідусів, щоб я дала можливість батькам спокійно вчитися.

Я уважно дивилася на Міларунн.

– Скажи, а в їхній групі було багато?

Білочка задумалася.

– Двох я знаю точно, мама з ними досі спілкується. А про решту не питала. Хочеш, дізнаюся?

– Хочу, – впевнено сказала я.

– Коли поїду додому, то обов’язково запитаю. Тобі ж не терміново?

Я мотнула головою – ні.

– Їсти хочеться, – погладив себе по запалому животу Вальдек.

– Ходімо до їдальні.

На обід подавали грибну юшку й овочеве рагу з індичкою. До нас за столик підсіла красуня-дріада. На відміну від Орсяни, вона мала волосся-кучерики кольору стиглого жита, яке підстрибувало веселими спіралями від кожного повороту голови. Великі очі в тон шкірі – ніжно-фісташкові.

– Привіт! До вас можна? – поставивши на стіл тацю, запитала вона.

– Сідай, – з цікавістю роздивляючись дріаду, сказав Вальдек, – місця всім вистачить.

– Я – Зіррілана, можна просто Зі.

Ми познайомилися. Я кинула короткий погляд у тарілку дріади – тільки рагу. М’яса немає. Було б дивно, якби дріади їли м’ясо. Хоча, ходять чутки, що деякі чоловіки їхньої раси їдять оленину. Хтозна, можливо, це брехня, а може й ні.

– Я – майбутня травниця, а ви? – не зводячи з нас зацікавленого погляду, запитала Зі.

– Ми – майбутні кулінари.

Вона здивовано покліпала очиськами.

– Дивина та й годі! Хіба в місті немає артілей, де можна вивчитися на кухаря? Приєдналися б до якоїсь гномської громади, вас би навчили готувати. Невже для цього потрібно вступати до академії?

– Ми будемо магами-кулінарами, – спробувала їй пояснити Кхибра.

– Не бачу різниці, – відправляючи в рот шматочок баклажана, відповіла Зі. – По-моєму, королю нікуди гроші приткнути, якщо фінансує геть даремний факультет.

– Даремний? – здивовано заломила ліву брову Міларунн.

– А в чому користь? Куховарство, воно і за Зорекрилими горами куховарство. У всіх тавернах немає різниці, що замовиш – смак страв нічим не відрізняється. Хіба що в рестораціях подають щось вишукане. Воно й зрозуміло, все ж таки висока кухня.

Кхибра стиснула пальці в кулак, але я її штовхнула ліктем – не варто заводитися в перший навчальний день. Тролиця знехотя поклала руку на стіл.

– Ерік Другий фінансує факультет кулінарії? – я здивовано присвиснула.

– Ти не знала? – запитанням на запитання відповіла дріада. – З якого дрімучого лісу ти тут з’явилося, дитятко? Король повністю утримує академію. І стипендії платяться з королівської скарбниці.

Я промовчала. Усі інші теж мовчки доїдали обід.

– Свята Дерсанга*! Ви що, дикі?

– Ага, – підтвердив її слова Рудик. – Я Рудольф, а це, – він кивнув на близнюка, – мій брат-близнюк Вальдек. І ми справді Дикі. Прізвище в нас таке.

– Ідіоти, – пробубніла дріада і встала з-за нашого столу. – Щоб я ще хоч раз з вами за один стіл сіла.

Дріада вискочила і помчала на вулицю, залишивши тацю з недоїденим рагу і салатом. Ми всі мовчали.

– Та щоб вона в Марсулу провалилася! – лайнулася Кхибра.

– Заспокойся, вона не варта, щоб ти так переймалася.

Кхибра ще раз лайнулася, але тепер уже тихо. Я усміхнулася, а через мить наш стіл реготав над тим, що сталося.

– Ми тут багатьом як кістка в горлі. Тож готуйся, Білочко, ой... – я затулила рота руками і глянула на Міларунн. Треба ж було ляпнути таке. Я вже приготувалася вибачатися.

– Усе гаразд, – махнула вона рукою, – мене і вдома так звуть. Я звикла і не ображаюся. Це через хвостики, – вона мотнула головою, і хвостики ворухнулися, немов білка повела вухами. – Мені навіть подобається.

Після обіду, який не поступався куховарству Міша і Миша, ми вирушили до каштелянки отримувати форму. Нам видали спідниці та блузи яскравого апельсинового кольору, а хлопцям – штани і сорочки. До них належали такі ж помаранчеві мантії, як у пані Грехем з вишитими на них знаками академії.

У бібліотеці за книжками стояла черга. Ми прилаштувалися в самому хвості, й я з задоволенням розглядала книги. Деякі були великими та дуже товстими, такими, що без магії з місця не зрушиш. Інші – тонкі й відносно нові. А ще на самісінькій горі стелажів лежали сувої. Я раніше ніколи не бачила такої кількості книг! Ні, у нас, звісно ж, була шкільна бібліотека, але хіба така? Тут уздовж стін стояли десятиповерхові стелажі. Книжки, книжки, книжки, сувої, сувої, сувої... Скрізь, з усіх боків, навіть під стелею висів величезний квадратний стелаж із книжками.