Читати книгу - " Первісний інстинкт. Другий епізод: Мисливець., FrostFox"

Фокс негайно зреагував і схопив водомірку за «ніс», щоб наступного моменту вкоротити його розчерком ножа. Летальну атаку завдала вже я, адже поранене тіло відскочило якраз у мій бік. Краплині відновлених сил вистачило, щоби перехопити зброю двома руками і видати найкращий удар на моїй пам’яті.

– Хоум-ран! – не втрималася я від коментаря, спостерігаючи з-під козирка долоні за польотом комахи. Шкоди вистачило, щоби покінчити з його рабським існуванням.

Ні липка кров, ні шматки монстрів по всьому тілу не могли зіпсувати солодкість моменту, моменту перемоги, заради якої докладено стільки зусиль. Поки розум радів, тіло взяло свою плату за надмірне використання запозиченої сили.

[Ви знепритомніли! Тривалість – 4 години.]

Після настання відкату від зловживання благодаттю, я збиралася вийти з гри, щоби подрімати годинку іншу, але очікуване вікно виходу не з’явилося. Замість нього переді мною відкрилася довга дорога в порожнечі, дещо відмінній від тієї, до якої ми потрапили перед підземеллям, більш згущеною і впорядкованою. Чи щось таке.

Стежка вела мене до брами колосальних розмірів, ніби зібраної з переплетених скелетів невідомих істот. Навколо них кружляли цілком живі великі почвари, схожі на гаргуйль, як пропорціями тіла, так і кольором кам’яного покриву на поверхні шкіри. На гостя вони не звернули ніякої уваги, і далі займаючись своїми незрозумілими, але безумовно важливими, справами.

Не бачачи будь-яких інших очевидних варіантів розвитку подій, я пішла вперед. Очевидно, що мої дії спровокували цю божественну подію, тож є велика ймовірність здобути з неї непоганий бонус. Власне, так і сталося, але не зовсім в очікуваній формі.

Зупинившись за десять метрів від брами, я підняла погляд догори і змогла розрізнити напис, що начебто сам складався у відомі мені символи з кісток, водночас зберігаючи автентичний шрифт.

[Врата пам’яті]

[До Погосту вічності ступають лише душі померлих і біля перших воріт їм треба залишити своє минуле…]

«Зрозуміло. Якщо це перша брама, то, як писалося у священних текстах, ті істоти – це психопомпи. Вони стежать за тим, щоб душі не збивалися зі шляху й боронять їх від зазіхань із боку живих».

Спробувавши торкнутися обличчя, я переконалася в тому, що з’явилася без обладунку, у якійсь вільній сукні попелястого кольору, а на голову хтось водрузив череп невідомої тварини. Ще трохи покрутивши головою, мені довелося прийняти той факт, що ніхто мені нічого пояснювати не буде, і піти далі, прямо до брами.

«Ех, треба було уважніше читати тексти. Упевнена, більша частина інструкцій до таких івентів ховається в них. У такі моменти шкодую, що не підняла інтелект до такого значення, яке дасть можливість залучати теологічні знання».

З кожним кроком брама пам’яті ставала дедалі ближчою, поки за якийсь крок від неї не почала відчинятися. З огляду на циклопічні розміри конструкції, брак будь-яких звуків відчувався дивно, але, як виявилося, дивацтва тільки починаються.

Світ по той бік брами відрізнявся від минулого, як небо й земля: дорога набула фарб відмінних від монохромно-сірого, ставши мостом над порожнечею з райдужної бруківки. Рівна пульсація рухалася вздовж дороги, періодично освітлюючи все навколо.

Самотність мені скрашували натовпи безликих силуетів усіх можливих форм і розмірів. Деякі ходили на двох ногах, деякі на чотирьох або більше. У цьому збіговиську видів я виділялася, як біла ворона. На щастя, насилу, але мені вдалося виокремити ще одну гостю, яка не вписується в антураж і яку зміг би впізнати будь-який послідовник.

Зелене волосся вінчає шолом-череп, а все тіло вкривають суцільні сріблясті обладунки із червоною тканинною основою, добряче пошарпаною плином часу. Верхня частина обличчя практично повністю прихована за виступаючою частиною шолома, а кожен її подих зриває із зелених губ бірюзовий димок. Власне, так Маара і виглядає на всіх своїх зображеннях.

– Не дивись смерті в обличчя, – пролунав млявий голос пані «Смерть», після того, як вона помітила, що я намагаюся розрізнити більше рис, ніж варто.

Скажу чесно, я розгубилася, адже в храмі за короткий курс навчання та ініціації нас не вчили, як поводитися в присутності богині. До моєї ввічливості їй не повинно бути діла, а ось дослухатися до великодушної поради було б непогано.

– Як побажаєте, – відповівши богині, я відвела погляд, сфокусувавшись на вивченні майстерно зробленого нагрудника.

Незабаром Маара почала рухатися і проти потоку пішла до мене. Ніхто з духів не перетинав триметрову зону біля богині, мовчки виявляючи їй повагу. Кожен її крок в абсолютній тиші віддавався оглушливим відлунням, поки вона не зупинилася за лічені сантиметри. Далеко не всі люди наважуються підійти так близько до незнайомої людини.

– Завжди пам’ятай померлих, бо ця пам’ять сильніша за Смерть, – нахилившись до мого вуха, прошепотіла вона, обдавши вухо й шию крижаним диханням.

– Буду… – що я ще могла відповісти?

– Знайди всіма забуту, освіжи пам’ять про ту, кого забули, сама пам’ятай про неї, як про близьку подругу, приведи її до мене, і я винагороджу тебе, – Маара й далі шепотіла на вушко слова, але тепер вона поклала праву руку мені на плече, до речі, теж крижану.

– Добре, але де мені знайти «її»? – із сумнівом поставила я ключове запитання.

– У хатині на болотах, – сказавши це, пані Смерть різко штовхнула мене, відправляючи в знайоме меню виходу.

Між останніми словами й появою тут минуло менше секунди.

***

– З нею все нормально? – про всяк випадок запитав я друїда, бо не був точно знайомий з усіма аспектами персонажа Злати.

– Так, на три-чотири години вона вибула. «Божественне завзяття» під час бою переводить благодать лицаря в запас сил, але натомість перетворює тебе на безпорадний шматок м’яса після. Поза групою навичка практично марна, бо без захисту будь-який моб може робити з тобою все, що захоче, а в дуелях відкат може прийти в найвідповідальніший момент. Ось і доводиться використовувати її лише в крайньому випадку, як зараз, наприклад, – піднявши тіло дівчини, Дарвін зафіксував її в сидячому положенні, щоби було зручніше поїти однією із численних настоянок.