Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, якось так у нього минуло. Грається надворі з дітьми, прийде ввечері додому і питає:
— Мамо, як це — тато?
Я йому пояснюю:
— Він біленький, гарний, він воює в армії.
А коли Мінськ визволяли, то першими до міста увірвалися танки. І ось мій син прибігає додому і плаче:
— Мого тата немає! Там усі чорні, немає білих...
Це був липень, танкісти всі молоді, засмаглі.
Чоловік повернувся з війни інвалідом. Прийшов не молодий, а старий, і в мене біда: син звик думати, що батько — біленький, гарний, а прийшов хворий старий чоловік. І син довго не визнавав його за батька. Не знав, як називати. Мені довелося їх привчати один до одного.
Чоловік приходить пізно з роботи, я його зустрічаю:
— Що ж ти так пізно? Діма хвилювався: "Де мій татко?" Адже він теж за шість років війни (він був ще на японській) відвик від сина. Від дому.
А коли щось куплю, синові кажу:
— Це татко купив, він про тебе піклується...
Незабаром вони подружилися...»
Надія Вікентіївна Хатченко,
підпільниця
«Моя біографія...
З двадцять дев’ятого року я працювала на залізниці. Помічником машиніста. Тоді жінок-машиністів не було ніде в Радянському Союзі. А я мріяла. Начальник паровозного депо руками розводив: "От, дівчисько, неодмінно їй потрібна чоловіча професія". А я домагалася. І в тридцять першому році стала першою... Я була першою жінкою-машиністом. Ви не повірите, коли я їхала на паровозі, на станціях збиралися люди: "Дівчинка веде паровоз".
У нас паровоз саме стояв на продувці, тобто в ремонті. Ми з чоловіком їздили по черзі, тому що в нас вже була дитина, і ми влаштувалися так: якщо він поїхав — я з дитиною, я поїхала — він удома сидить. Якраз того дня чоловік повернувся, а я мала їхати. Уранці прокинулася, чую: щось ненормальне на вулиці, шумно. Увімкнула приймач: "Війна!"
Я до чоловіка:
— Льоню, вставай! Війна! Вставай, війна!
Він побіг до депо, приходить весь у сльозах:
— Війна! Війна! Ти знаєш, як це — війна?
Що робити? Куди подіти дитину?
Евакуювали мене із сином до Ульяновська, в тил. Дали двокімнатну квартиру, квартира була добра, у мене такої й тепер немає. Сина влаштували до дитячого садка. Усе добре. Любили всі мене. Іще б пак! Жінка-машиніст, та ще й перша... Ви не повірите, пожила я там недовго, півроку не прожила. І не можу: як же, всі Батьківщину боронять, а я вдома сиджу!
Приїхав чоловік:
— Що, Марусю, в тилу будеш сидіти?
— Ні, — кажу, — поїдемо.
Саме в той час організовувалася колона особливого резерву для обслуговування фронту. Ми з чоловіком попросилися туди. Чоловік був старшим машиністом, а я машиністом. Чотири роки в теплушці їздили, і син разом із нами. Він у мене за всю війну навіть кота не бачив. Коли спіймав під Києвом кішку, наш ешелон страшно бомбили, налетіло п’ять літаків, а він обійняв її: "Кицюню мила, як я радий, що я тебе побачив. Я не бачу нікого, ну, посидь зі мною. Дай я тебе поцілую". Дитина... У дитини все має бути дитяче... Він засинав зі словами: "Мамо, у нас є киця. У нас тепер справжній дім". Таке не придумаєш, не вигадаєш... Ти не пропусти... Неодмінно запиши про кішку...
Нас завжди бомбили, обстрілювали з кулеметів. І стріляють якось по паровозу, їм головне — вбити машиніста, знищити паровоз. Літаки опускалися низько і били по теплушці й по паровозу, а в теплушці мій син сидить. Я найбільше боялася за сина. Не описати... Коли бомбили, брала його з теплушки із собою на паровоз. Схоплю його, притисну до серця: "Нехай уб’є одним осколком". Але хіба так уб’є! Тому, напевне, і живі залишилися. І це ти запиши...
Паровоз — моє життя, моя молодість, моє найкрасивіше в житті. Я б і тепер хотіла водити поїзди, але мене не пускають — стара...
Як страшно мати одну дитину. Як нерозумно... Ось ми тепер живемо... Я живу із сім’єю сина. Він — лікар, завідувач відділення. У нас невелика квартира. Але я нікуди не їду у відпустку, ніколи путівок не беру... Не описати... Я не хочу розлучатися із сином, із онуками. Мені на один день страшно з ними розлучитися. І син мій нікуди не їздить. Ось уже буде двадцять п’ять років, як він працює, і жодного разу нікуди не їздив за путівкою. На роботі всі дивуються, що він жодного разу не попросив путівки. "Мамочко, я краще побуду з тобою", — ось що він каже. І невістка у мене така. Не описати... Ми дачі не маємо тільки через те, що не можемо розлучитися навіть на кілька днів. Я не можу жити без них ані хвилини.
Хто був на війні, той знає, як воно — розлучитися на день. На один лише день...»
Марія Олександрівна Арестова,
машиніст
Про мовчання тих, хто вже може говорити
«Я й тепер кажу пошепки... Про... Це... Пошепки. Через сорок із гаком років...
Війну забула... Бо й після війни я жила в страхові. Я жила в пеклі.
Уже — Перемога, уже — радість. Ми вже цеглу збирали, залізо, почали чистити місто. Працювали вдень, працювали вночі, я не пам’ятаю, коли ми спали і що ми їли. Працювали й працювали.
Вересень... Вересень був теплий, я пам’ятаю багато сонця. Пам’ятаю фрукти. Багато фруктів. На базарі відрами продавали антонівку. І цей день... Я розвішувала білизну на балконі... Запам’ятала все до дрібниць, бо з цього дня в моєму житті все змінилося. Усе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.