Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Лео пообіцяв провести першу половину наступного дня вдома — і дотримав свого слова. Ми так рідко мали можливість бути разом при світлі дня, що, мабуть, збоку я виглядала, як коала, яка вперто не відпускає свою гілку. Але мій чоловік не скаржився. Навпаки, кожного разу, коли я тяглася до нього ближче, він лише ніжно притискав мене до себе, ніби й сам не хотів розривати цей момент.

— Я справді не розумію, як ти можеш не любити гарячий шоколад, — сказала я, потягуючись до чашки. Ми сиділи на терасі, насолоджуючись рідкісною можливістю провести час разом. Погода нарешті стала теплішою, і свіже повітря здавалося особливо приємним після довгих зимових днів.

— У ньому немає жодної користі, — відгукнувся Лео, відкинувшись на спинку крісла. — Як би я не хотів, щоб наш син був схожий на тебе, твої харчові звички йому точно не варто успадковувати.

Я закотила очі.

— Хтось тут явно драматизує, — зітхнула я.

Лео усміхнувся. Боже, він справді занадто привабливий.

— Але я б хотіла, щоб у нього були твої риси обличчя, — додала я мрійливо, спостерігаючи за чоловіком.

— Ммм… то я тобі так сильно подобаюсь, мила? — його губи ледь торкнулися моєї шиї, і я відчула, як моє тіло відповідає на цей невинний жест зовсім не невинними мурахами по шкірі.

— Ніби ти не бачиш себе в дзеркалі, — пробурмотіла я, намагаючись зберігати серйозність, хоча його дотики неабияк збивали мене з думки. — Було б жахливо, якби цей колір очей і рівний ніс нікому не передалися.

Лео тихо засміявся, ніби його потішила моя наполегливість.

— Відвезеш мене до мами перед тим, як поїдеш в офіс? — я не хотіла руйнувати нашу ідилію, але мені потрібно було навідатися до неї й дізнатися, як вона.

Лео напружено стиснув губи, а потім похитав головою.

— Я піду з тобою.

— Не потрібно, все буде добре, — заперечила я, намагаючись приховати хвилювання. Його погляд був занадто серйозним, навіть тривожним, але я не хотіла, щоб він хвилювався більше, ніж варто.

— Твоя мати не в собі, і ти це знаєш, — його голос звучав твердо, навіть різко. — Можеш злитися на мене, але я їй не довіряю.

Я відвела погляд.

— Я не можу просто так її залишити, Лео. Вона — моя мама. Я… я і сама скоро стану мамою.

Лео зітхнув, провівши пальцями по своєму підборіддю.

— Ти не вона. І ти будеш найкращою матір'ю. Нашому сину справді пощастило, мила.

Його слова змусили мене усміхнутися, але водночас усередині щось болісно стиснулося.

— Я все одно повинна її провідати, — тихо сказала я.

Лео не відповів одразу. Він тільки уважно дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що діється у мене в голові.

— Гаразд, — нарешті промовив він. — Але я відвезу тебе й зачекаю в машині.

— Лео…

— Навіть не сперечайся. Це не обговорюється.

Я закусила губу, але знала, що сперечатися марно. Він усе одно зробить по-своєму.

Коли ми під’їхали до будинку, мене охопило неприємне передчуття. Я ще не вийшла з машини, а вже відчувала, як стискається шлунок.

— Якщо щось піде не так, — Лео взяв мою руку, притискаючи її до своїх губ, — просто поклич мене.

Я кивнула і, глибоко вдихнувши, вийшла з машини.

Двері будинку були незамкнені. Я зайшла всередину, і мене відразу вдарив у ніс різкий запах алкоголю. Серце стиснулося. Вона майже ніколи не пила… принаймні раніше.

— Мамо? — покликала я, намагаючись приховати хвилювання.

Я знайшла її у гостьовій. У кімнаті панував безлад: розкидані речі, на столі недопита склянка з бурштиновою рідиною, розкрита пачка сигарет. Такої я її ще не бачила.

— Сонечко? — її голос був слабким, а очі ледь сфокусованими.

Вона сиділа на дивані, схудла, змарніла, з потьмянілим поглядом, і мені стало страшно.

Я повільно підійшла й сіла поруч, з тривогою вдивляючись у її обличчя.

— Ти вже чула про Девіда, чи не так? — обережно запитала я.

Мама опустила очі, затискаючи пальцями край халата.

— Він часто пише мені листи…

Я напружилася.

— Тобі не потрібно відповідати й тим більше бачитися з ним. Ти ж це розумієш, так? Він небезпечний, мамо. Справді небезпечний.

Вона зітхнула, ніби цей тягар був для неї занадто важким.

— Він… він був частиною мого життя, Арі.

— Він зруйнував твоє життя! — я не змогла стримати гіркоту в голосі.

Мама здригнулася.

— Я знаю… — пошепки сказала вона. — Але він обіцяв, що змінився.

Я стиснула руки в кулаки.

— Я просто… я втомилася, Арі. Від усього цього. Від постійного страху.

— Якщо ти справді втомилася, тоді не відкривай перед ним двері, — мій голос затремтів. — Не пускай його назад у своє життя. Не давай йому шанс знову зруйнувати все.

Вона нічого не відповіла, лише опустила голову. Я відчула, як усередині наростає паніка.

— Мам, він маніпулює тобою. Він буде робити це знову і знову.

— Я справді сподівалася, що дам тобі краще життя, що ти будеш щасливою… — її голос зламався, і цей біль відгукнувся десь глибоко всередині мене.

— Я щаслива, мамо… Але не завдяки Девіду. Ти маєш відпустити його і рухатися далі. Попереду в тебе ще стільки всього…

Вона похитала головою, ніби не могла в це повірити.

— Яке життя? Хто я без нього?

Її розгубленість пронизала мене до кісток. Вона завжди жила для когось, приносила себе в жертву, і коли нарешті обрала себе — це обернулося для неї катастрофою. Я не знала, які слова могли б її втішити.

— Я поруч. Завжди, — я взяла її руку, обережно стискаючи холодні пальці.

Мама зітхнула, опускаючи погляд.

— Він вийде?

— Ні, не думаю, — відповіла я твердо. Інший варіант я просто не могла розглядати.

У цей момент у двері постукали. Я здригнулася. Мама теж.

— Це Лео, він чекав мене в машині, — поспішила я заспокоїти її.

— Думаю, йому сподобається побачити мене в такому стані, — з гіркотою сказала вона.