Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

Ректор різко обійняв мене. Так різко, що серце вистрибнуло кудись у горло і затарабанило там з такою силою, наче намагалося пробити собі шлях на волю. Мої думки, зазвичай чіткі й іронічні, зараз більше нагадували зграю скажених білок, яких випадково замкнули у шафі з горіхами.

А потім нас поглинула темрява.

Знаєте, я завжди думала, що переміщення за допомогою просторової магії — це щось романтичне, красиве й чарівне. Ну там, сяючі портали, магічні іскри чи хоча б райдужні єдинороги, які урочисто проводжають у дорогу.

Ага, мрій далі. Темрява була така густа й непроглядна, що захотілося заволати щосили і вимагати негайного повернення моєї душі назад у тіло. А тіло, здається, десь і забули — у лісі.

Та за секунду — чи, може, за вічність? — темрява зникла так само різко, як і з’явилася. І я раптом опинилася у знайомому приміщенні. Кабінет ректора! Тобто… ректорат, робочий простір найважливішої особи Академії.

І що найцікавіше — нас ніхто не помітив. Усього за кілька десятків метрів веселилися мої однокурсники. Та й Тео, цей навіжений «вогневик», навряд чи мовчки спостерігав би, як мене хтось забирає з-під його чарівного носа.

Я різко відсахнулася від ректора, намагаючись зберегти бодай залишки гідності та пристойності, але Райан тут же м’яко втримав мене за лікоть.

— Пане ректоре, відпустіть… — попросила я, втупившись у підлогу, ніби там могла знайти підказку, як вибратися з цього безглуздого становища.

І він відпустив. Одразу ж. Без заперечень, без тиску. На його обличчі майнуло щось схоже на розуміння і… жаль. 

Хоча, можливо, я собі це вигадала. Хто знає, що там мерехтить у ректорських очах, особливо коли дивишся на нього знизу вгору з таким розгубленим виразом обличчя.

— Адептко Ліріс, — спокійно промовив він, відступаючи на крок і проходячи до столу. — Коли я підійшов, одразу наклав чари тиші та невидимості. А адепту Тео вже здається, що він нас бачив. За годину йому здадеться, що це все привиділося.

Ох, яке полегшення… і водночас — дивний присмак гіркоти. Так швидко він усе вирішив. Так легко. Без вагань.

Райан натиснув кілька клавіш, і я здригнулася, коли стіна раптом перестала бути стіною і трансформувалася в невеличку кухню, диван і навіть затишний столик біля вікна.  

Вау, так наш ректор — чарівник! Ах, ну так. Він же і є чарівник. Я про це часом забуваю. А ще й темний магістр… Та точно, треба не забувати, а то мій мозок сьогодні якось зовсім розбігся.

Він прошепотів кілька слів — і хвиля тепла огорнула мене з голови до п’ят. Я мимоволі посміхнулась, трохи розслабилася… та тут же знову напружилася від його офіційного тону:

— Ідіть, адептко. Не смію вас затримувати.

Ніби нічого й не було. Ніби не було того погляду, дотику, стиснення в грудях, того тепла. Наче все це — просто непорозуміння. Або, що ще гірше — помилка. Помилка, за яку тепер доведеться розплачуватись мені.

У роті розлилася гіркота. Та сама, що приходить, коли сам себе ловиш на тому, як креслиш межу, яку насправді не хочеш. Яка наче й потрібна — але від якої всередині дряпає.

Я нервово ковтнула, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Ви знаєте, де двері, — сухо сказав ректор, відвернувшись до кухні.

Я переступила з ноги на ногу й, нерішуче відвівши погляд, повільно рушила до виходу.

Так, я знала, де двері.  

І знала, що буде правильно — піти зараз, залишити все позаду, не дати надії прорости в щось болюче й небезпечне. Бо що може бути спільного між мною, адепткою-сиротою, і ректором цілої академії?

Він… він зможе знайти когось кращого. Гіднішого. Та й мені… мабуть, це все привиділося.

Подумаєш, кілька разів захистив і сказав кілька теплих слів. Це ще не привід будувати повітряні замки й літати в хмарах.

От тільки моє серце вперто відмовлялося це приймати. Дурне, наївне серце, яке тягнулося до нього, незважаючи ні на що.

Я вже майже відчинила двері, як раптом за спиною пролунав гучний гуркіт і звук розбитого посуду. Я різко здригнулася і обернулася.

Ректор стояв на кухні, дивлячись на уламки розбитої чашки.

Підлогою вже розтікалась якась мутнувата калюжа. Якась рідина. Кава? Чи чай? Колір був підозріло болотяний, але запаху не було зовсім. Жодного. Навіть натяку на щось бадьоре, тепле чи бодай безпечне. А це, погодьтеся, насторожує.

Я гримнула дверима (випадково, чесно!), вона просто погано закривалась. І відразу кинулась до ректора. Він стояв, спершись на край величезного, як човен, столу й тримався рукою за голову. Вигляд у нього був… не сказати «сумний», радше «іронічно-обречений», як у людини, яка щойно усвідомила, що день пішов коту під хвіст, а до вечора ще далеко.

— Пане ректоре, вам зле?! — злякано видихнула я, уже й біжучи, й водночас нашіптуючи заклинання прибирання. А що — підлогою розтікається якась невідома субстанція! А раптом це взагалі невдалий експеримент? Спроба трансмутувати чай у щось адекватне, наприклад?

Він не відповів.  

Лише зиркнув на мене. Очі. Примружені й уважні.

Я обережно торкнулась його руки. Може, застудився? Лоб нормальний. Щока, до якої я несміливо приклала пальці — теж у нормі. Гаряча, звісно, але в межах допустимого. Не лихоманка. Не температура.

І саме тоді він поворухнувся, випрямився й хрипко прошепотів:

— Так, Ліро… мені справді зле, коли ви поруч.