Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

І від того хрипкого «ви» мурашки пройшлися строєм уздовж моєї спини.

Ого. ОГО. Стоп. Так-так, зберись, Ліро. Здається, зібратися я вже не могла.

Вибачте, що?

Я машинально присіла поруч, бо стояти на ногах у той момент було вже вище моїх фізичних і моральних можливостей. Вони, ноги, здається, теж були в шоці.

— Ви… — почала я, але не договорила, бо зустрілася з його поглядом.

Пане ректор Райан вмів дивитись. Не просто «оцінити стан адепта», не «зчитування аури», а саме так — глибоко, пронизливо, ніби читаєш не книгу, а саму душу. У цю мить він дивився не як викладач, не як очільник академії, а як чоловік. Чоловік, якому справді є що сказати. І все це якось стосувалося мене.

Інакше… чому він так проникаюче дивився? Так, що в мені все стискалося, а будь-які притомні слова зникали.

Залишалися лише жарти — моя звична реакція, коли я нервувала. А нервувала я зараз як ніколи.

Ні-ні… мені здалося. Це ж ректор. Ректор. Магістр. Темний. Він точно не це мав на увазі. Може, там якийсь другий сенс приховано?..

— Схоже… я все ж піду, — невпевнено пробурмотіла я, переминаючись з ноги на ногу й почуваючись рідкісною дурепою.

Йти, якщо чесно, зовсім не хотілося. Якщо вже зовсім по-чесному — не хотілося зовсім-зовсім. Але моя гордість, вперта зараза, вперто штовхала мене до дверей, шепочучи, що так буде правильно. Я майже їй повірила. Майже.

Та ректор, здається, мав на мене зовсім інші плани. Бо ще до того, як я встигла втекти й заховатися десь у темному кутку, він знову схопив мене за руку.

Я навіть ойкнути не встигла, як мене вже розвернули й притягнули ближче.

— Схоже, ви все ж залишаєтесь, раз не пішли з першого разу, — з лукавим усміхом вимовив він, а в очах знову промайнули знайомі чортенята. От вже людина — суцільний конфлікт інтересів!

Я відкрила рот, щоб висловити обурення щодо такої зухвалої манери тримати адепток-сиріток, але не встигла — бо мені раптово вручили чашку.

Гарячу. Ароматну. І до болю знайому.

Гарячий какао. Із маршмелоу. Тим самим маршмелоу, від якого мені завжди тепліло десь усередині, просто під самою грудниною.

Я обережно взяла чашку й дозволила посадити себе за столик біля вікна. Місто внизу розстилалося килимом вогнів, і було так гарно, що аж дихати хотілося тихіше, щоб не злякати це тендітне відчуття спокою.

— Д-д-д... дякую… — видихнула я машинально, дивлячись, як солодкі подушечки повільно тануть у чашці, перетворюючи моє серце на таку ж м’яку масу.

— М-м-м, моє улюблене, — ледь не хлипнула я, відчуваючи, як зрадницьки щипає очі.

І справді, коли востаннє я просто так сиділа й пила улюблений напій у тиші, не думаючи ні про завтрашній залік з бойових проклять, ні про вибухонебезпечних сусідів по гуртожитку?

Я не пам’ятала. І від цього ставало ще сумніше.

А потім, трохи заспокоївшись, я перевела погляд на ректора. Райан сидів навпроти, спокійно сьорбаючи каву й спостерігаючи за мною з якоюсь незрозумілою усмішкою.

Такий… домашній. Навіть затишний. Його зазвичай бездоганний одяг зараз був трохи пом’ятий, комір сорочки зсунувся, а волосся — трохи скуйовджене, наче він щойно повернувся додому після довгого дня.

Від цієї неочікуваної простоти серце стукнуло якось по-іншому, і всередині зародилося дивне бажання: підійти й поправити той самий комір, м’яко провести долонею по його плечу й… відчути себе своєю? На своєму місці?

Я похитала головою, відганяючи непрохані фантазії. Зовсім уже розсиропилась.

— Радий, що вгадав із вашим смаком, — з відвертою хитринкою промовив Райан і підморгнув мені, від чого я ледь не вдавилася какао.

От вже… навіть язик не повертався його якось назвати.

— А ви ж зібралися йти, навіть не спробувавши, — докірливо похитав він головою, наче дитина, якого несправедливо образили.

Від цієї його безпосередності я мимоволі усміхнулася, а потім згадала про причину, з якої взагалі залишилась.

— Та як же я могла піти, коли ви… — тут я різко опанувала себе. — До речі! А як ваша голова? Вже минуло?

Ректор на мить завмер, потім знизав плечима і знову, ніби дражнячи, підморгнув. Потягуючи каву і усміхаючись, як задоволений кіт, він дивився на мене, явно чекаючи реакції.

І тут до мене дійшло.

— Ах ви… ах ви!.. — від обурення я навіть слів не знаходила. — Та ви ж усе це спеціально! Та ви виставу влаштували!

— Ах я! Ах я! — без тіні каяття розсміявся ректор, театрально розвівши руками.

Ось тут я вже не витримала. Підхопившись із-за столу, я залишила недопите какао й рішуче кинулась на цього нахабника, маючи намір бодай трохи його провчити.

Не боляче, звісно. Чисто символічно. Але Райан тільки голосніше засміявся, аж поки не перехопив мої кулаки за допомогою магії темряви, міцно й водночас дбайливо утримуючи мої руки перед собою.

Каву ж він і далі пив. Тьху! А я своє какао залишила.

— Надумали нападати на керівництво академії? Даремно, адептко, даремно, — похитав він головою, ніби я щойно вчинила щось абсолютно недопустиме. Але в його очах все ще танцювали веселі чортенята.

— А ви надумали користатися наївністю адептки! — жартома обурилась я, намагаючись зобразити серйозність.

Але Райан раптом змінився. Веселість згасла, й на її місце прийшла якась хмура задумливість. Він насупився, став несподівано серйозним.

— Ліро… — почав він обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду. — Ви справді вважаєте, що я здатен на таке?

Я завмерла, приголомшена несподіваною зміною його настрою.

— Я… я ж пожартувала, — поспішила пояснити я, раптово відчувши провину. — Тобто… ви ж теж жартували?

Ректор помовчав, дивлячись мені просто в очі, а тоді повільно усміхнувся, розслабившись і відпустивши мої руки з магічного полону.

— Звісно, жартував, — тихо сказав він. — Але є речі, з яких я не жартую.

Від його голосу по шкірі знову побігли мурашки, а дихання збилось. Я опустила очі, не знаючи, як реагувати.