Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Розділ 16

Дракнес

Пошуки печери затягнулися на цілий день. Величезні гори, що височіли над руїнами, здавалися застиглими кам’яними велетнями, які мовчки спостерігали за кожним їхнім кроком. Гострі виступи нагадували кістки давнього світу, а вітер, що свистів між розломами, ніби шепотів забуті історії про давніх драконів. Похмуре небо, затягнуте сірими хмарами, здавалося ще важчим, а сонце лише зрідка пробивалося крізь цей сірий купол, кидаючи тьмяні плями світла на скелястий ландшафт.

Гори виявилися сповненими численних темних отворів, проте жоден із них не відповідав їхнім потребам. Деякі проходи були настільки вузькими, що  драконячий череп не можна було протягнути крізь них. Інші — мілкі, ледь здатні приховати кілька кістяків у тіні. Кожен крок у горах лунав відгомоном серед скель, посилюючи відчуття самотності та безвиході.

Із кожною годиною розчарування тільки зростало. Але доля мала власні плани. Блукаючи між виступами та розломами, група натрапила ще на чотири скелети драконів. Серце стискалося від болю, коли перед їхніми очима поставали два крихітних скелети — драконята, невинні і надто малі, щоб хоч якось захиститися. Відчуття втрати й трагедії опустилося над ними, немов тінь давнього прокляття. Навіть вітер замовк, ніби схилившись перед тишею смерті.

Коли вечірнє небо почало полум’яніти відтінками багряного і золота, гори перетворилися на казкові силуети, наче вирізані з чорного обсидіану. Всі повернулися до руїн, виснажені не стільки фізично, скільки морально. Нічний холод огортав їх, коли вони зібралися біля вогнища, гріючи руки над полум’ям. У казані над вогнем закипав чай, наповнюючи повітря тонким ароматом трав. Втома вже починала брати своє, але розмову не можна було відкладати.

Рагнар, розігріваючи пальці над горнятком, нарешті порушив мовчанку:

— На сході є велика печера, — його голос був наповнений тихим збудженням. Очі блищали, мовби відбивали невидиме світло. — Вхід досить широкий, через нього пройде найбільший череп дракона. Ми з Астрід довго її досліджували… Там, усередині…

Він затримав подих, ніби знову проживаючи той момент, коли вперше ступив у глибини печери.

— Є кам’яний стіл, вкритий різьбленням, а на ньому — розкладені інструменти. Такі я бачив у старих книгах про ювелірну справу. Навколо все всіяне розсипами дорогоцінного каміння, серед пилу і трухи можна знайти каміння різного розміру…

Астрід підняла голову, ковтнувши гарячого напою.

— Це могла бути майстерня, — припустила вона. — Там повно скульптур. І вони… вони просто неймовірні. Такої майстерності я ще не бачила. Виглядає, наче то живі люди й дракони застигли в каміні.

— Дорогоцінне каміння? — принц Раганальд звів брови, не приховуючи подиву. У його голосі звучала цікавість, але й настороженість.

— Так, повсюди! — збуджено відповів Рагнар, очі його блищали, як у мисливця, що відчув запах здобичі. — Ти уявляєш, що ми могли б зробити? Ці скарби можуть забезпечити Гренхейм усім необхідним для кращого життя.

Інгеборда спокійно сьорбнула чай, не виказуючи емоцій, тоді як Сігурд насупився, тримаючи горнятко обома руками. Він був мовчазним, але видно було, що його щось тривожить.

— А як ми виправдаємо походження цього каміння, коли привеземо його на Фалгар для обміну? — його голос був рівним, але в ньому було чутно стримане напруження.

Раганальд нахмурив чоло, повільно покрутивши чашку в руках.

— Ми можемо використовувати їх у невеликих кількостях, — нарешті промовив він. — Щоб не привертати уваги. — Принц замовчав задумавшись. — І тільки через довірену особу, можливо моя мати допоможе нам в цьому.

Сігурд глянув на нього з-під лоба, відчуваючи, як важчає повітря між ними.

— А скульптури можна буде продати, — тихо мовив Сігурд. — Але поки що нехай залишаються там. Якщо хтось дізнається про скарби, на острові почнеться лихоманка. Люди кинуться на пошуки, і ми втратимо контроль.

Принц мовчки провів рукою по підборіддю. Сігурд мав рацію. Це була не лише можливість, але й велика небезпека.

— А що робитимемо з камінням зараз? — запитала Астрід.

Сігурд поставив чашку на землю й підняв погляд. Його голос став твердим, як сталь.

— На світанку ти покажеш мені цю печеру, — сказав він, звертаючись до Рагнара. В його очах світилася непохитна рішучість. — Ми заберемо все, що знайдемо, й заховаємо у тій печері, яка не підходить для зберігання кісток. Частину заберемо із собою в Гренхейм.

Він обвів поглядом усіх присутніх, ніби оцінював їхню готовність прийняти цю відповідальність.

— Ти маєш рацію, Рагнар, — він повільно кивнув. — Це каміння може зробити наше поселення сильнішим. Але про ці скарби мають знати лише ті, кому ми можемо довіряти. Жадібність може знищити все, що ми намагаємося зберегти.

Раганальд напружено видихнув, в задумі дивлячись у вогонь. Інгеборда мовчала, її обличчя залишалося незворушним, хоча в глибині очей таїлося горе. Астрід стиснула чашку міцніше, ніби намагалася утримати щось важливе від вислизання.

Полум’я потріскувало, розбиваючи тишу. Їм було що втрачати. І ще більше було того, що вони мусили захистити.