Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

— А ви що знайшли? — запитала Астрід, переводячи тривожний погляд з одного на іншого.

Рагнальд важко зітхнув, ніби кожне слово, яке він збирався вимовити, було важким камінням.

— Я знайшов два скелети, — його голос звучав глухо, наповнений пригніченим сумом. — Один величезний… А інший… дитинча. Маленьке, беззахисне.

Він ковтнув клубок у горлі, на мить замовк, дивлячись у темряву за межами вогнища. Астрід здригнулася, її серце стиснулося від думки, як могли загинути ці створіння.

Сігурд повільно кивнув.

— Я теж натрапив на скелет драконяти, — його голос звучав низько і похмуро. В очах темніло від жалю. — Воно лежало у печері, наче шукало захисту… але так і не знайшло.

Інгеборда мовчала, її пальці стискали краї плаща так, що кісточки вибілилися. Було видно, що вона бореться з емоціями, намагаючись не піддатися болю.

— Я знайшла ще одного… — її голос затремтів, але вона змусила себе продовжити. — На заході, біля річки. Там є ще одна печера…

Вона різко замовкла, а потім похитала головою, ніби намагаючись відкинути нестерпні думки.

— Ми провели тут лише день і вже знайшли чотири нові кістяки. А що буде, якщо ми продовжимо пошуки? Їх може бути десятки… сотні. — Її голос зірвався на шепіт. — Це жахливо… Просто жахливо. Чому? Невже ці смерті справді були необхідними?..

Її плечі ледь помітно здригнулися. В очах блищали сльози, які вона намагалася втримати.

Сігурд м’яко торкнувся її плеча, а потім, не вагаючись, обійняв.

— Тихо… — прошепотів він, його голос був теплим і заспокійливим. Він провів пальцями по її волоссю, даючи їй відчути, що вона не сама. — Ми не можемо змінити минуле… Але ми можемо дати їм спокій.

Вогонь потріскував, кидаючи на їхні обличчя тремтливі відблиски. Астрід провела рукою по обличчю, намагаючись приховати свої переживання, але їй це не вдалося. Тиша, що зависла між ними, була важкою — не від незручності, а від спільного болю за тих, хто вже не зможе сказати ні слова.

Тиша висіла над табором, важка й гірка, мов попіл після пожежі. Вогонь ледве жеврів, кидаючи хисткі тіні на обличчя, сповнені роздумів. Кожен із них був заглиблений у свої переживання, обтяжений тягарем минулого й невизначеністю майбутнього.

— Завтра ми повернемося в Гренхейм. Попрощаємося з Дракаром… А вже тоді вирішимо, кому можна розповісти про ці знахідки. Ми маємо бути обережними. А поки пора лягати спати.

Всі як по команді стрепенулися і розійшлися про своїм лежакам.

Рагнальд не ліг, він сидів на своєму лежаку, дивлячись на тліючі вуглинки. Він намагався зібрати думки, щоб написати в листі для матері — щось, що заспокоїть її, що пояснить, чому він не повернувся. Але що можна сказати? Як пояснити те, чого він і сам до кінця не усвідомлював. Будь-які слова здавалися або занадто жорстокими, або недостатньо чесними. Як роз’яснити чому він не може повернутися? І причина не тільки в словах Інгеборди, що йому ще рано повертатися. Тут щось особисте, в середині нього. Він сам відчував, що він ще не готовий до повернення. Він не достатньо… що не достатньо він і сам не міг зрозуміти. Але як заспокоїти народ на Фалгарі? Що може змінити їхній тривожний стан?

Рагнар нервово стискав кулаки. Його роз’ятрена свідомість постійно поверталася до одного й того ж запитання: чи встигне він? Чи встигне повернутися і побачити батька, перш ніж смерть забере його? Думка про те, що старий помре не дочекавшись сина, гірким тягарем давила на груди. Час був його найбільшим ворогом, і він не знав, чи зможе його здолати. Обіймаю кохану дружину він повертався з сумних роздумів, її тепло та аромат заспокійливо огортав чоловіка. Даючи йому надію.

Астрід грілася в обіймах чоловіка і тривожно дивилася в темряву. Її думки крутилися довкола тих, хто залишиться на Дракнесі. Як вони впораються? Перенесення останків драконів, замуровування печер — це було не просто фізично важко. Це було випробуванням для духу. Їх буде багато, цих могил. Занадто багато. І чи витримає це їхня душа? Обійми стали менш тісними, чоловік нарешті заснув. Жінка знала через що той тривожиться, і сама переживала бо не могла йому допомогти нічім крім обіймів та поцілунків які змінювали його вираз обличчя на щасливий.

***

Інгеборда, загорнувшись у плащ, лежала біля тліючих жаринок, але її обличчя залишалося напруженим навіть уві сні. Вона не знаходила спокою. У її снах змішувалися образи мертвих драконів, полум’я й крики. Вона бачила, як вогонь пожирав крила, як тіло велетенської істоти валилося на землю, здіймаючи куряву… Їй здавалося, що вона відчуває цей біль на власній шкірі, ніби в її грудях розривалося щось живе й сильне.

Різка зміна сну вирвала її з цього мороку. Вона різко зітхнула й озирнулася. Її оточувала проста кімната, сповнена знайомої теплоти. Лише мить — і вона впізнала її: це була її власна кімната в храмі Вельв. Ледь торкнувшись підлоги босими ногами, вона зробила кілька невпевнених кроків, намагаючись опанувати стрімкий ритм власного дихання. На столику біля ліжка лежав її старий гребінь і шкіряний шнурок, яким вона перев’язувала волосся. Щось затремтіло в її грудях від цього простого, майже забутого образу.

Тихий скрип дверей розрізав повітря, змушуючи її напружитися. Вона швидко обернулася — і побачила Ольгу. Володарка снів стояла в проході, її темне волосся ледь колихалося, наче від невидимого вітру. Очі жінки сяяли мудрістю, що не піддавалася часу.