Читати книгу - "Американський психопат"

— О, — каже вона і знову киває. — Гаразд.

— Слухай, куди підемо? — я відкидаюсь на спинку стільця і дістаю з горішньої шухляди стола «Заґат».

Джин мовчить, боїться щось сказати, бо сприймає моє питання як тест, який їй треба пройти, потім, не певна, що це правильна відповідь, пропонує:

— Куди тобі хочеться?

— Ні, ні, ні, — посміхаюсь я, гортаючи буклет. — Може, давай, куди тобі хочеться?

— О, Патріку, — зітхає вона. — Я не можу приймати такі рішення.

— Ну, давай, — наполягаю я. — Куди тобі хочеться.

— О, я не можу, — вона знову безпорадно зітхає. — Я не знаю.

— Ну ж бо, — знову наполягаю я. — Куди ти хочеш піти? Усе, що захочеш, тільки скажи. Я можу провести нас будь-куди.

Джин довго думає, а потім, відчувши, що час спливає, сором’язливо питає, намагаючись мене вразити:

— Як щодо… «Дорсії»?

Я перестаю передивлятись «Заґат» і, не зводячи на неї очей, напружено всміхаюсь. Мій шлунок стискається, і я питаю себе — чи справді я хочу сказати ні? Чи хочу я сказати, що не зможу нас туди провести? Невже я до цього готовий? Невже я хочу саме цього?

— То-о-о-ож, — кажу я, відкладаючи довідник, потім нервово гортаю його знову, шукаючи номер. — Джин хоче піти в «Дорсію»…

— Ну, я не знаю, — збентежено каже Джин. — Ми можемо піти, куди захочеш ти.

— «Дорсія»… нічого, — кажу я спокійно, беру телефон і швидко набираю тремтячим пальцем сім жахливих цифр, намагаючись зберігати спокій.

Замість коротких гудків, яких я чекав, телефон у «Дорсії» справді дзвонить, і після двох дзвінків той самий стомлений голос, до якого я вже звик за останні три місяці, кричить на тлі оглушливого ресторанного гамору:

— «Дорсія», слухаю!

— Так, можна замовити столик на двох, скажімо, хвилин через двадцять? — питаю я і дивлюсь на свій «Ролекс», підморгуючи Джин.

Здається, вона вражена.

— У нас усе зайнято, — самовдоволено горлає метрдотель.

— О, справді? — кажу я, намагаючись зберігати задоволений вираз обличчя, але відчуваю, що мене може знудити. — Чудово.

— Я кажу, у нас усе зайнято, — кричить він.

— На двох, на дев’яту? — кажу я. — Чудово.

— Сьогодні вільних столиків нема, — незворушно веде метрдотель. — Список очікування теж повний.

Він вішає слухавку.

— Тоді до зустрічі, — я теж вішаю слухавку.

Я намагаюся посміхатись, вдаючи радість від такого її вибору, однак мені важко дихати, всі м’язи напружені. На Джин сукня з шерстяного джерсі та фланелі від «Кельвін Кляйн», пасок зі шкіри алігатора зі срібною пряжкою від «Баррі Кізельстайн Корд», срібні сережки та тілесні панчохи, теж від «Кельвін Кляйн». Вона стоїть біля мого столу спантеличена.

— Так? — питаю я, підходячи до вішака. — Ти вдягнена… нормально.

Вона трохи вичікує і м’яко каже:

— Ти не назвав своє прізвище.

Я обмірковую це, поки надягаю свій піджак від «Армані», перев’язую шовкову краватку «Армані» і, не затинаючись, відповідаю:

— Вони… мене знають.

Поки метрдотель веде до столика пару, у якій я впізнаю Кейт Спенсер та Джейсона Лаудера, ми з Джин підходимо до його стола, на якому лежить розгорнена книга зі списком бронювань, імена написані до абсурду чітко, і, мимохідь перехилившись через столик, я бачу єдине незакреслене ім’я біля замовлення на двох на дев’яту — це, Господи- Боже, Шротц. Я зітхаю, постукую ногою, думки метушаться, я намагаюсь розробити хоч якийсь план. Раптом я розвертаюсь до Джин і кажу:

— Чому б тобі не сходити до вбиральні?

Джин роздивляється ресторан. Хаос. Біля бару — черга з десятка людей. Метрдотель садить пару за столик у центрі зали. Сильвестр Сталлоне з якоюсь ціпочкою сидять за переднім столиком, саме тим, де ми з Шоном сиділи пару тижнів тому, на мій превеликий подив, його охоронці всі запхалися за сусідній столик, а власник «У Петті», Норман Праджер, сидить за третім столиком. Джин повертається до мене і, перекрикуючи гамір, питає:

— Що?

— Ти не хочеш до вбиральні? — знову питаю я.

Метрдотель наближається до нас, пробирається поміж заповненими столиками, без посмішки на обличчі.

— Чому? Тобто… хіба мені це треба? — питає Джин, вкрай спантеличена.

— Просто… йди, — сичу я, відчайдушно стискаючи її плече.

— Але, Патріку, мені туди не треба, — протестує вона.

— Господи, — тихо буркочу я.

Усе одно вже надто пізно.

Метрдотель підходить до нас, дивиться в книгу, робить дзвінок, вішає слухавку через декілька секунд, потім оглядає нас, здається, без невдоволення. Йому років п’ятдесят, довге волосся, зібране у хвіст. Я двічі відкашлююсь, щоб привернути до себе увагу, і навіть примудряюсь зазирнути йому в очі.

— Слухаю? — питає він так, наче я його потривожив.

Я дивлюся на нього з гідністю та величчю, хоча й зітхаю всередині.

— Замовлення на дев’яту… — я сковтую. — На двох.

— Та-а-ак? — підозріло питає він, розтягуючи слово. — Прізвище?

До нього підходить офіціант, вісімнадцятирічний, гарний, наче модель, і питає:

— А де лід?

Метрдотель повертається до нього, змірює його поглядом і реве:

— Не… зараз! Ясно? Скільки тобі повторювати?

Офіціант сумирно знизує плечима, тоді метрдотель вказує на бар.

— Лід ось там!

Він повертається до нас, я вже справді переляканий.

— Прізвище, — командує він.

І я думаю — чому саме це ім’я, з-поміж усіх клятих імен?

— Емм, Шротц, — «Господи…» — Містер та місіс Шротц.

Я певен, обличчя в мене зараз попелясто-бліде і прізвище я вимовляю механічно, але метрдотель надто зайнятий, аби щось запідозрити, і я навіть не намагаюсь поглянути на Джин, коли нас ведуть до столика Шротців — звісно ж, вона здивована такою поведінкою, і столик, певно, відстійний, але мені все одно відчутно полегшало.

Меню вже лежать на столику, але я так нервую, що слова і навіть ціни виглядають, наче ієрогліфи, і я зовсім розгублений. Ми замовляємо напої офіціанту (тому самому, що не міг знайти лід), і я раптом виявляю, що говорю щось на зразок: «Захист озонового шару — дуже крута ідея», і розповідаю тупі жарти, не слухаючи Джин. Я посміхаюсь, усмішка приклеїлась до мого обличчя, а сам я не тут, бо вже дуже скоро (через кілька хвилин, бо офіціант навіть не мав можливості розповісти нам про фірмові страви) я