Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

ДВАНАДЦЯТЬ

Опинившись біля водійських дверцят машини Джона Каллема, Едді подивився поверх її даху на стрільця.

— Ти помітив ту тінь навкруг нього? Оте чорне марево?

— Так, тодана. Дякувати твоєму батькові, вона ще слабенька.

— Що таке тодана? Звучить, як тодеш.

Роланд кивнув.

— Це інша форма того самого слова. Означає «торба смерті». Кінга помічено.

— Господи!.. — вигукнув Едді.

— Вона ще слабенька, я ж тобі кажу.

— Але ж вже є.

Роланд відчинив дверцята.

— Ми нічого з цим зробити не можемо. Ка саме відмічає час кожного чоловіка і жінки. Поїхали, Едді.

Але тепер, коли вони вже готові були їхати геть, Едді аж ніяк цього не хотілося.

Заважало якесь відчуття, ніби щось вони не завершили з сеєм Кінгом. І ще йому ненависна була сама думка про ту чорну ауру.

— А як щодо Черепахової алеї і нахожих? Я маю на увазі, якщо попитати його…

— Ми самі її знайдемо.

— Ти певен? Бо, я гадаю, нам туди треба їхати.

— Я теж так думаю. Рушаймо. Попереду в нас купа роботи.

ТРИНАДЦЯТЬ

Тільки-но задні вогні старенького «форда» зникли за поворотом під’їзної алеї, як Стівен Кінг розплющив очі. Першим чином поглянув на годинник. Майже чотири. Він мусив би виїхати по Джо ще десять хвилин тому, але цей короткий сон пішов йому на користь. Почувався він пречудово. Свіжим. Очищеним у якийсь дивний спосіб. Він подумав: «Якби кожен післяполуденний сон міг таке творити, спання вдень стало б державним законом».

Може, й так, але Бетті Джонс вельми занепокоїться, якщо о пів на п’яту не побачить, як його «черокі» в’їжджає до її двору. Кінг узявся за телефон, щоб подзвонити їй, але чомусь не зміг відірвати погляду від блокнота на полиці. Його сторінки зверху прикрашав напис ТЕЛЕФОНУЙМО ВСІМ БАЛАКУНАМ. Скромний даруночок від однієї з її сестер.

Знов той відсутній вираз з’явився на його обличчі. Кінг розкрив блокнот і вхопив ручку, що лежала поряд. Нахилився і написав:

Дад-а-чам, дад-а-ча, не переймайся,

ти маєш ключа.

Якийсь час він уважно дивився на написане, а потім додав:

Дад-а-чад, дад-а-схрони, дивись, Джейку!

Ключ червоний!

Знов зробив паузу, а тоді завершив:

Дад-а-чам, дад-а-гуч,

дайте хлопчику пластиковий ключ!

Він дивився на щойно написане зі щирим замилуванням. Ледь не з почуттям закоханості. Боже праведний, як же йому було хороше! Ці фрази не мали ніякого сенсу, але писання їх подарувало йому таке шалене задоволення, ледь не екстаз.

Кінг вирвав аркуш із блокнота.

Зіжмакав його в кульку.

Кинув до рота.

На мить той застряг у нього в горлі, а тоді — гульк! — він його проковтнув. Діло зроблено! Він схопив

(ад-а-ча)

з полички ключа від джипа (дерев’яна поличка сама була зроблена у формі ключа) і поспішив надвір. Забере Джо, повернеться з ним сюди, спакує речі, а повечеряють вони у Мікі Кі в Південному Перисі. Уточнення — у Мікі Ді. Йому здавалося, він самотужки зжер би зараз парочку королівських гамбургерів. І смаженої картоплі обов’язково. Чорт! Але ж як гарно він почувається.

Виїхавши на Канзас-роуд, він повернув у бік міста і ввімкнув радіо, там «Маккойз» співали «Тримайся, Слупі»[107] — і це було чудово. Думками він ширяв деінде, як це часто з ним траплялося під звуки радіо, і тут він вловив себе на тому, що йому чомусь набрели в голову персонажі однієї його старої історії, що мала назву «Темна вежа». Їх там залишилося небагато; йому згадалося, що більшість із них він повбивав, навіть хлопця. Мабуть, не знав, що з ним далі робити. Зазвичай так і позбавляєшся персонажів, бо просто не второпаєш, що з ними робити далі. Як же його звали, чи не Джек? Ні, так звали навіженого татуся з «Сяйва».[108] Хлопця з «Темної вежі» звали Джейк. Найвдаліше ім’я для історії з мотивами вестерна, просто тобі ніби хтось з романів Вейна Д. Оверголсера або Рея Хогана.[109] А чи можливо повернути Джейка до тієї історії, хоча б як привида? Та звісно ж, він зможе це зробити. Що добре в історіях про надприродне, відзначив собі Кінг, так це те, що ніхто в них не мусить умирати насправді. Кожен завжди може повернутися. Як той Варнава Коллінз у «Темних тінях». Варнава Коллінз[110] був вампіром.

— Той хлопець міг би повернутися як вампір, — промовив Кінг і розсміявся. — Начувайся, Роланде, обід подано, і цим обідом будеш ти!

Але щось відчувалося в цьому не те. А що саме? Нічого не спало на думку, але це не проблема. Згодом щось придумається. Можливо, коли він найменше цього чекатиме; коли годуватиме кицьку, або мінятиме пелюшки немовляті, або просто сумно гулятиме, як про це писав Оден[111] у своєму вірші про страждання.

Але сьогодні ніяких страждань. Сьогодні він почувається пречудово.

Ага, називайте мене просто Тоні Тигром.[112]

По радіо «Маккойз» поступилися ефіром Трою Шонделлу, котрий заспівав «Цього разу».[113]

А та «Темна вежа» справді починалася як доволі цікава річ. Кінг подумав: «Може, мені варто пошукати її, коли повернуся з півночі? Переглянути».

Непогана ідея.

ЗАСПІВ:

Комала-ком-сі.

Гукаймо Єдиного, що створив нас усіх,

Чоловіків створив і створив дівчат,

Створив великих Він і створив малих.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-сі.

Створив великих Він і створив малих.

Та все ж у долі в руці нагай свій.

Жене, де схоче, нас хоч одного, хоч усіх.

Дванадцятий куплет

ДЖЕЙК І КАЛЛАГЕН

ОДИН

Дону Каллагену часто снилося його повернення до Америки. Зазвичай сни починались з того, що він прокидається під високим, безкраїм небом пустелі, яким пливуть оті пухнасті хмари, що їх бейсболісти називають «янголами», або у своєму парафіяльному ліжку в місті Салемз-Лот, штат Мен. Не було різниці, в якій саме місцині це відбувалося, його завжди переповнювало почуття полегшення, і відразу ж діяв базовий інстинкт — помолитися.

— О Господи, дякую Тобі. Спасибі, Господи, за те, що це був лише сон і я нарешті прокинувся.

Зараз він не спав і не мав щодо цього жодних сумнівів.

Він зробив великий оберт у повітрі, побачивши, що такий же точно попереду нього робить Джейк. Загубив одну сандалію. Почув скиглення Юка і протестуюче гримання Едді. Почув клаксони таксі — цю піднесену вуличну музику Нью-Йорка, — а крім того,