Читати книгу - "Перший спалах"

говорила з Анною (хоча ні, швидше з собою — бо ця її балаканина була суцільним монологом), гладила ту по голові і поправляла ковдру. Андрій дивився на цю ідилію, на сонну ефемерну напівтінь і синьоволосу божевільну — і не міг зрозуміти, що їх поєднало. Дві Аліси — загублена, піймана у власні ж тенета тендітна голодна павучиха і скажена фурія, що вирушила в погоню за життям — непередбачуваним білим кроликом, — лежали, обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика, чий дах уже давно протікав, продірявлений атакою божевілля, що сипалось і сипалось на нього, немов з мішка. Їм не було кінця, як не було кінця Андрієвим думкам, почуттям та ілюзіям, як не було кінця його спогадам, що губились у пастках реальності і воскресали, перекочувавши у сни... Божевілля шастало по священиковій квартирі, спало на його ліжку, обідало на його кухні і курило його цигарки. Божевілля гралося з ним, підкрадалося з-за спини, кусало за серце і втікало у своє пекло, тягнучи за собою спокусливими солодкими обіцянками. Андрій бачив це крізь священикові пальці, крізь Кірині пальці, крізь власні пальці (довгі, як у піаніста!) — в пальцях ховалася правда, і він її розумів.

Анна спала, Кіра спала... Пальці мовчки споглядали їхні сни... Андрій відчував, як вони протікають крізь його руки... І від цього його душа наповнювалась теплотою...

12

Весна прийшла несподівано — чорна і простоволоса, з вологим ротом, розірваним пташиним вереском, з порожніми очима, в яких ховалися змії, зі здоровенним воронячим гніздом на непропорційно великій, блідій голові. Андрій відчував, як весна дихає йому в потилицю. Андрій боявся її — щось холодне й липке виривалося разом з нею з могильних глибин, щось, що мало довгі білі руки і сліпе обличчя. Воно пило його життя і виїдало спокій, залишаючи лише потворну, слабку порожнечу.

Ця порожнеча робила місто безкраїм і порожнім. Фасетні вікна лоскотали оголені нерви блідими прожилками телеекранів. Поміж будинками вешталися зграї голодних котів, що верещали, хрипіли і злягалися прямо посеред вулиці. Смітники обросли протухлими залишками їжі, котра повипливала з холодильників разом із весняним прибиранням. Річка роздулась і тепер радісно облизувала береги, смакуючи обгортки, старі черевики та інший непотріб, котрий так часто залишають за собою люди. Вона лоскотала мости і цим дратувала потенційних самогубців.

Вінценосні гомо сапієнс розтинали вулиці сліпучими спалахами масних посмішок, обмінювались новинами і свіжими плітками, годували крихтами товстих голубів і жадібно пожирали очима чиїсь занадто оголені литки. Весна хлюпотіла між дощами, весна волочилась услід за хмарами, весна залазила на дерева і свистіла, мов вуличний хлопчисько. Від цього свисту пересихало в горлі, а в животі зненацька починала ворушитись напівперетравлена вечеря.

У порожнечі було багато імен. Іноді вона приходила до нього вночі — волога й темна, як саме пекло. Вона смерділа тишею й намулом, важкі патьоки води стікали з її облізлих кіс, нагадуючи про щось уже забуте, про щось жахливе, що трапилось давно-давно, можливо, навіть не з ним і не в цьому житті. Андрій боявся порожнечі — а вона відверто насолоджувалась його п’янким напівдитячим страхом. Вона досі пам’ятала той його спітнілий трепет, коли він кричав уві сні, будучи ще дитям. Вона приходила до нього попід вікна і виводила липкі, драглисті серенади. Вона мацала руками скло і облизувала віконниці довгим язиком. Її одежа зогнила й розлізлася. Її руки — нестерпно гарні, нестерпно жахливі, нестерпно тонкі, нестерпно білі утоплені руки мерехтіли у місячному сяйві, нагадуючи, що саме йому судилося стати їхнім королем. Вона співала йому колискову — млосно-медову. Від її голосу здихали сонні ворони і виверталися горобці над гілками. Іноді він кричав уві сні, нестямно ворушачи пересохлими губами.

Колись порожнеча приходила до нього попід вікна. Зараз — накочувалась хвилями разом із бридкою, трухлявою весною. Вона підповзала до нього з-за спини, підкрадалась, коли дивився в дзеркало, лоскотала повіки, поки спав, і хтиво цілувала губи, вимагаючи більшого. Іноді Андрій уявляв, що в нього замість голови — дірка, іноді — що це вулик, в якому затаївся розлючений рій отруйних бджіл. Йому було страшно, він стогнав і намагався плакати, але це не допомагало. Щось випило всі його сльози, вигризло всю його радість — і навіть його тіло зсохлося й поменшало, не в змозі справитися з жахливою депресією.

Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини — і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно — тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.