Читати книгу - "Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда"

 - Я відпущу вашого чоловіка, як тільки ворота відчиняться, - подавшись вперед, не витримав Кречет. 

 - Ні! - похитала головою. - Спочатку ви доведете мені, що мій чоловік живий і здоровий. Сподіваюся, за ним не потрібно відправляти в Гніздо Кречета? Буде дуже сумно, якщо доведеться відкласти переговори. І ваш тріумф... 

 - Він тут. У моєму наметі, міледі, - процідив Кречет, змінившись в обличчі, але все одно кивнув своєму підручному - чоловікові з острівної народу. - Приведіть Чорного вовка. 

 - Грунельда... - нагадав чоловік за його плечем. 

 - Не вона командує моїми воїнами, - гаркнув Кречет. 

А я затамувала подих і придушила бажання посміхнутися. Поки все йшло саме так, як я і запланувала. Єдине, що мене бентежило - це відьма, яка явно не збиралася втрачати можливість помірятися силою. 

По рядах пройшов гул, ворушіння, хтось щось говорив. А я мовчала, дивлячись як ведуть зв'язаного Амору. Мого полоненого вовка. І по тілу прокочувалося тремтіння. 

Ось він. Так близько. Всього кілька кроків... 

Якусь мить, і ми зустрілися поглядами. В горлі встав ком. В душі все перевернулося, немов пронісся ураган. А може так і було. На якусь частку секунди я стала просто жінкою - закоханою, повною надії, слабкою. Такою, як мені і належало бути. 

В його очах було стільки болю, що і моє власне серце розривалося. Але ж він вважає, що я зрадила його і збираюся здати Північну межу. 

 - Як бачите, він в порядку. Поки. І я навіть готовий подарувати йому життя... 

Легко роздаровувати те, що тобі не належить. 

 - Звичайно, - кивнула я. Мені потрібно було трохи часу, щоб створити заклинання, яке звільнить мого чоловіка, розв'яже йому руки і дозволить себе захищати в бою. 

Але я навіть рота не встигла розкрити. Хтось вигукнув команду. Після бойовий клич. А слідом крик почав наростати, як морська хвиля, випліскуючись на берег. Здригнулися «дзеркала», які я виставляла півночі, щоб заховати воїнів лірів-союзників. Захлиснули з двох сторін ряд заколотників, беручи його в лещата. І я знову втратила з уваги Аморі. 

Вдарила п'ятами в боки коня, але Альберт перехопив його під вуздечку, не дозволяючи мені необдумано увірватися в бій. 

 - Міледі, вам не можна туди.

Але тільки-но я збиралася обуритися, як поле бою почало затягувати густим, як молоко туманом. А ось закляття Грунельди, демони б її побрали! 

 - Ребекка! - вигукнув туман голосом Шарлі. 

 - Бекка, де ти? - вторив їй голос Анни. 

Прокляття! А вони що тут роблять взагалі?

Туман клубочився, звивався, скручуючись в джгути, створюючи химерні силуети. Чи це і були силуети людей. Не стало видно ні землі, ні неба. Руку простягни - і не побачиш пальців. Гул починаючогося бою змінився ошелешеним мовчанням, розгубленими вигуками. Навіть в голові, здавалося, теж все затягувалося якимось в'язким туманом, заважаючи думати, нашіптуючи щось, але слів не розібрати. 

Думки плуталися, повіки поступово тяжчали, а тіло і зовсім, немов свинцем налилося. Я скам'яніла, вдивляючись в чаклунський туман, намагаючись розгледіти хоч щось. Прислухаючись до рідних голосів. Серце стислося. Як же я за ними скучила, виявляється. 

Але! Можна було чекати тут кого завгодно, але не моїх сестер. Що вони тут забули? Як потрапили в Північну межу прямо на поле бою? Я ж не писала в Ньеркел! І чи дійсно це вони? Чи просто видіння, наведене чаклунством Грунельди? 

Я тряхнула головою, немов намагаючись скинути з себе видіння. 

 - Альберт! - покликала я. Але відповіді не послідувало. Хоч повід мого коня до сих пір утримувала сильна чоловіча рука. Значить, і його розум затуманений чаклунством. 

Моя гніда заржала, застригла вухами і немов присіла на задні ноги. Ніби готувалася до стрибка. Тварини завжди тонко відчувають чаклунство. Саме це і насторожило. 

Спішилась, зробивши про всяк випадок крок в бік, немов пірнула в молоко. Хтозна, як кінь відреагує на мої чари. Може і скинути, і понести. 

 - Міледі, нам краще відправитися в замок, - насторожено заговорив Альберт, все ще притримуючи вуздечку. Здається, він навіть не помітив, що мене вже не було в сідлі. Що ще раз підтвердило мою здогадку.

 - Бекко! Де ти? Ти мені потрібна! - знову покликала Шарлотта. 

Швидше за все, чаклунка з островів навіть віддалено не знала характеру Шарлі. Вона в житті не стала б мямлити таким жалібним голосом. Чого-чого, а рішучості моїм сестрам вистачить на сотню чоловіків. Як і діяльності. Хоч щось спільне у нас з ними було. На душі стало набагато легше. Я навіть зітхнула з деякою часткою полегшення. Якби мені опинитися в такій ситуації півроку тому, я б не роздумуючи рвонула на звуки голосу сестер. Тепер же була розумнішою, досвідченішою, далекогляднішою. 

 - Міледі! - знову покликав Альберт, не дочекавшись відповіді. 

 - Ми не будемо повертатися і ховатися, - холодно відрубала я, склавши руки і зосереджуючись, відхрестившись від усього - голосів, туману, страху. 

 - Ребекко, - знову покликав мене туман. Цього разу  голос належав Нейту. І в грудях щось здригнулося - болісно і сумно. Але і цього разу я просто видихнула і взялася за справу. Чим більше зволікань, тим менше шансів на перемогу. 

Прошепотіла заклинання, вкладаючи в нього магічну силу. Затамувала подих. Кобила невдоволено заржала, відчувши недобре, рвонула, ледь не висмикнувши Альберта з сідла. 

З останніми звуками закляття подув вітер, вриваючись в стіну з туману, розрізаючи його, розриваючи на шматки. Знову і знову розвіюючи чаклунство Грунельди, відкриваючи поле бою. 

У мене на якусь мить перехопило подих. Остров'яни, користуючись тим, що захисники Північної межі були сліпі в тумані, просто вбивали їх без бою, підло, зі спини. І я з жахом зрозуміла, що захисників замку залишилося заледве половина.

 - Я говорив, що цей бій буде програно, - глухо пробурмотів Альберт, напружено дивлячись на те, що відбувається. Його руки з силою стиснулися на поводі. І сам він був схожий на кам'яну статую. Може, не все так, як мені здавалося? Може, я помилилася, вважаючи, що Альберт зрадник. І він дійсно просто хотів захистити мене, віддати борг?