Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Стріла, — прошепотів він. — Просто випадковість. Він навіть шпагу не встиг витягнути.

— Не поталанило, — буркнув Пайк. — Не поталанило.

Вест поглянув униз. Справді, не поталанило. Він якраз розгледів зламану стрілу на краю Каспиної бороди, під підборіддям, але крові було напрочуд мало. Майже не було якихось відмітин. Трохи грязюки на одному рукаві форми, та й усе. Хоча очі Каспи, по суті, просто скосилися й дивилися в порожнечу, Вест не міг позбутися відчуття, що вони вдивляються просто у вічі йому. Вуста Каспи були сердито скривлені, а брови звинувачувально супилися. Вестові мало не захотілося впіймати його на цьому, поцікавитися, що він хоче сказати, а тоді довелося нагадати собі, що Каспа мертвий.

— Тоді треба послати листа, — пробурмотів Вест, перебираючи пальцями, — його рідним.

Брінт згорьовано шморгнув носом. Веста це чомусь відверто розлютило.

— Так, листа.

— Так. Сержанте Пайку, за мною.

Вест не міг устояти там більше ні хвилини. Він відвернувся від друзів, живого й мертвого, і покрокував уздовж долини, всіляко стараючись не зациклюватися на тому, що, якби він не віддав наказу атакувати, один із найприємніших і найменш шкідливих його знайомих досі був би живий. Мабуть, неможливо бути лідером без певної жорсткості. Однак жорсткість — це не завжди просто.

Вони з Пайком незграбно подолали розчавлений земляний вал і затоптаний окоп; долина невпинно вужчала, з обох боків насували високі кам’яні кручі. Тут трупів було більше. Північан, дикунів із Дунбрека, та й шанка теж; посічена місцевість була щедро ними всіяна. Тепер Вестові було видно стіну фортеці, звичайний замшілий горбок на місцевості, довкола підніжжя якого теж була розсипана смерть.

— І вони протрималися тут сім днів? — пробурмотів Пайк.

— Виходить, що так.

Єдиним входом там була груба арка посередині стіни. Ворота з неї були зірвані й лежали розбиті. У ній виднілося щось схоже на три дивні силуети. Опинившись ближче, Вест не без бентеги зрозумів, що це таке. На стіні висіли мертві, підвішені за шиї троє чоловіків. Їхні обм’яклі ноги в чоботях злегка погойдувалися приблизно на висоті людських грудей. Довкола тих воріт зібралася юрба похмурих північан, які не без задоволення глипали на ці підвішені трупи. Коли Вест і Пайк підійшли ближче, один жорстоко посміхнувся.

— Оце так, це ж мій давній друзяка Лютий! — сказав Чорний Доу. — Спізнився, еге ж? Ти, хлопче, завжди ворушився повільно.

— Виникли певні труднощі. Маршал Бурр мертвий.

— Возз’єднався з землею, так? Що ж, принаймні він у гарній компанії. За останні дні це сталося з багатьма хорошими людьми. Хто тепер у вас отаманом?

Вест протяжно вдихнув.

— Я.

Доу засміявся, а Вест подивився, як він сміється, і відчув, що його трішечки нудить.

— Великий отаман Лютий, ти диви! — Доу випростався і спародіював прийняте в Союзі вітання, тимчасом як трупи за ним поволі крутилися сюди-туди. — Познайомся з моїми друзями. Вони всі теж великі цабе. Оце-от Крендел Кривавець, бився за Бетода хтозна-відколи.

Він сягнув угору і штовхнув одне з тіл, а тоді подивився, як воно гойдається вперед-назад.

— Оце-от Білобок, і ніхто ніде не вмів краще вбивати людей і красти в них землю.

Тоді Доу штовхнув наступного так, що той закрутився в один бік, а тоді у протилежний, попри обм’яклі, мляві кінцівки.

— А ось Дрібнокост. Ніколи в житті не вішав суворішого засранця.

Цей останній із повішених був порубаний мало не на фарш; його обладунки з карбованим золотом були побиті й пом’яті, на грудях зяяла велика рана, а розпущене сиве волосся було залите кров’ю. Одна нога була відтята нижче коліна, а на землі під ним виднілася пляма засохлої крові.

— Що з ним сталося? — запитав Вест.

— Із Дрібнокостом? — Серед присутніх був великий гладкий горянин, Краммок-і-Фаїл. — Його перетяли в бою, коли він бився до останньої людини, ондечки.

— Так, справді, — підтвердив Доу й усміхнувся Вестові ще ширше, ніж зазвичай. — Але це, по-моєму, не причина не повісити його тепер.

Краммок розсміявся.

— Не причина!

Тоді всміхнувся, поглянувши на три тіла, що невпинно оберталися під рипіння мотузок.

— Гарно вони там висять, еге ж? Кажуть, найкрасивіше видовище на світі — це гойдання повішеного.

— Хто каже? — запитав Вест.

Краммок стенув великими плечима.

— Люди.

— Люди, так? — Вест проковтнув нудоту і проштовхався між повішених тіл до фортеці. — Явно якісь кровожерливі.

Шукач іще раз випив зі фляги. Він уже добряче п’янів.

— Ну, гаразд. Зробімо це.

Він скривився, коли Мовчун устромив голку, вишкірив зуби й засичав крізь них. До пульсації глухого болю додалося незле поколювання й неприємне відчуття. Голка проколола шкіру, потягнувши за собою нитку, і Шукачева рука почала палати дедалі сильніше. Він зробив іще один добрячий ковток, захитавшись уперед-назад, але це не допомогло.

— От лайно, — процідив він. — От лайно, от лайно!

Мовчун поглянув на нього.

— Тоді не дивись.

Шукач повернув голову. Йому відразу впала в око форма Союзу. Червона тканина посеред безмежної брунатної грязюки.

— Лютий! — прокричав Шукач, відчуваючи, що широко всміхається, попри біль. — Радий, що ти прорвався! Справді радий!

— Краще прийти пізно, ніж не прийти взагалі.

— З цим геть не посперечаєшся. Це правда.

Вест насуплено поглянув на Мовчуна, який зашивав йому руку.

— У тебе все гаразд?

— Ну, сам знаєш. Тул загинув.

— Загинув? — витріщився на Шукача Вест. — Як?

— Це ж бій, хіба ні? Убивати людей — це ж суть усієї цієї хуйні. — Він помахав флягою, обводячи все довкола. — Я сидів отут і думав, що міг би зробити інакше. Не дати йому спуститися зі сходів чи зійти разом із ним, щоб його постерегти, завалити небо — думав про всяку дурню, від якої не було користі ні мертвим, ні живим. Однак я, здається, не можу не думати.

Вест нахмурився, опустивши погляд на розітнуту борознами землю.

— Можливо, це гра без переможців.

— Ой, блядь! — загарчав Шукач, коли голка знову вколола йому передпліччя, й викинув порожню флягу. Та поскакала геть. — Та в цьому їбучому ділі взагалі немає переможців! Як на мене, до сраки все це.

Мовчун витягнув ножа й перерізав нитку.

— Поворуши пальцями.

Коли Шукач стиснув кулак, його рука запалала аж до плеча, проте він таки зімкнув пальці, загарчавши від болю, коли вони міцно стиснулися.

— Начебто все гаразд, — сказав Мовчун. — Тобі пощастило.

Шукач із нещасним виглядом подивився на побоїще.

— То оце такий він, талан? Я часто про це думав.

Мовчун знизав плечима й відірвав шматок тканини для пов’язки.

— Бетод у вас?

Шукач поглянув на Веста, роззявивши рота.

— А хіба він не у вас?

— Полонених у нас багато, та його серед них не було.

Шукач повернув голову і з огидою сплюнув у багно.

— Ні його відьми, ні його Страховидла, ні котрогось із його надутих синочків, щоб я так жив.

— Гадаю, вони вже чимдуж скачуть до Карлеона.

— Більш ніж імовірно.

— Гадаю, він спробує зібрати нові сили, знайти нових союзників, підготуватися до облоги.

— Не здивувався б цьому.

— Треба буде піти за ним, щойно розберемося з полоненими.

Шукача раптом накрило