Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наприкінці 1993 р., коли вже збігав термін повноважень Скубішевського, поляки змогли зрозуміти різницю між втраченими національними територіями та теперішніми державними інтересами, а порозуміння між представниками еліти щодо східної великої стратегії стало надбанням загалу[608]. Завдяки виваженій політиці більша частина польського суспільства змогла з ностальгією згадувати литовську батьківщину, з острахом озиратись на українське прикордоння, водночас переймаючись безпекою батьківщини польської. Посилення такої позиції свідчило про успіх одного з різновидів модерної польської нації, для якої головною турботою стало не збільшення польського впливу, не поширення польської культури чи відновлення польської державності, а збереження польської національної держави в межах існуючих кордонів.
Розділ 14
Епілог: повернення до Європи
Географічне розташування Польщі, примирення з Німеччиною, внутрішні реформи та східна політика підготували країну до інтеграції в Євроатлантичні інституції. Першим виразним сигналом готовності НАТО прийняти нових членів став візит президента США Білла Клінтона до Праги в січні 1994 р.; вже восени того ж року адміністрація Клінтона почала кампанію за розширення НАТО. У грудні 1994 р. під час Ессенського саміту Європейської Ради можливість східного розширення підтримав і Європейський Союз. В обох випадках було зрозуміло, що Польща перебувала серед перших держав-кандидатів на приєднання. Це перевизначення Заходом міжнародної позиції Польщі змінило її сприйняття й на Сході. У 1989–1991 рр., коли Польща запропонувала своїм східним сусідам визнання, всі вони були в ньому зацікавлені. У 1992–1993 рр., коли Польща запропонувала їм європейські стандарти, деякі країни виявились більш зацікавленими, ніж інші. Коли після 1994 р. Польща могла пропонувати їм власне Європу, прірва між ними поглибилась: польські східні сусіди розділились на досить чітко окреслені національні держави з європейськими прагненнями, які відреагували на ці пропозиції позитивно (Литва та Україна), і на тих, що такими державами не стали й відреагували на польські пропозиції негативно (Білорусь і Росія). Такий поділ у поглядах залежав від внутрішньої політики цих чотирьох країн, на які Польща та інші зовнішні актори справляли дедалі менший вплив[609].
Кінець 1980-х та початок 1990-х рр. був особливим моментом в європейській історії, коли польські дипломати та інтелектуали могли повірити, що їхня модель свободи та розвитку могла стати прикладом для сусідів. У питанні національного суверенітету Польща справді була таким прикладом. Однак тільки-но поставало питання щодо конкретних політичних, економічних і культурних змін, аналогії з Польщею втрачали свою силу[610]. Посткомуністичний уряд Польщі у 1994–1997 рр. не зміг відповісти на ці виклики, що також обмежило досягнення урядів «Солідарності» після 1997 р.[611] Після 1994 р. східна політика Польщі стала лише продовженням її ж політики на Заході; проблеми цього підходу найочевидніше проявились у відносинах з Росією.
РОСІЯ ТА БІЛОРУСЬ
Події 1993 р. змінили образ Росії в Польщі. Президент Єльцин, погодившись у серпні зі вступом Польщі до НАТО, у вересні змінив свої погляди; у жовтні його війська штурмували російський парламент. На це звернули увагу польські посткомуністичні соціалісти, які щойно перемогли на демократичних виборах і готувалися сформувати парламентську більшість. На грудневих парламентських виборах у Росії найбільше голосів здобула націоналістична Ліберально-демократична партія Росії. Її лідер, Володимир Жириновський, був відомий своїми антипольськими настроями (можливо, саме він був автором широковідомого згодом вислову про Польщу як «натівську повію»). Це вже привернуло увагу всього польського суспільства. У січні 1994 р. 70% опитаних поляків вірили, що Росія становить військову загрозу для Польщі. Це був найвищий показник від 1989 р., що вперше значно перевищив аналогічний результат щодо України[612].
Росія часів Єльцина, так і не випрацювавши цілісної політики щодо Польщі, ставилась до неї в риторичних категоріях своєї пропагандистської війни з НАТО. До того часу, коли стало зрозуміло, що розширення Альянсу таки відбудеться попри протести Росії, Москва, по суті, ігнорувала Варшаву. Ситуація змінилась після того, як 30 квітня 1998 р. Сенат США дав свою згоду на розширення НАТО. Лише тоді польсько-російські відносини пожвавились.
Міністра закордонних справ Броніслава Геремека (1932–2008) і президента Олександра Кваснєвського гідно прийняли в Москві в 1998 р.[613] Російський міністр закордонних справ уперше відвідав Варшаву в 2000 р. Наступник Єльцина, Володимир Путін, приїхав до Польщі в 2002 р. Таким чином, неприйняття розширення НАТО в Росії було питанням, актуальним радше для еліти, ніж для громадської думки, тому російська влада змінила позицію настільки легко і радикально. Розширення НАТО не вплинуло навіть на загалом прихильне ставлення населення Росії до США[614]. Росіяни також не ставились вороже до Польщі та її членства в НАТО. Наприкінці 1990-х рр. вони розцінювали Польщу як найстабільнішу державу Східної Європи і навіть більше: 56% з них вважали, що Польща має стати посередником у розв'язанні етнічних конфліктів у Російській Федерації[615]. Східна політика та внутрішні успіхи Польщі змінили ставлення росіян до неї.
Як і офіційна Москва, офіційний Мінськ також протистояв польським ініціативам після 1994 р. Станіслав Шушкевич, білоруський патріот, що віддавав перевагу компромісу, був відсторонений від влади. Та навіть під час перебування Шушкевича на чолі парламенту більшість політичних питань вирішував комуністичний прем'єр-міністр В'ячеслав Кебич, провідною газетою країни була «Радянська Білорусь», а місцева служба безпеки не лише діяла як радянське КДБ, а й називалася так само[616]. Шушкевич і Кебич, так само як і національний діяч Зенон Пазняк, у липні 1994 р. поступились на президентських виборах у Білорусі молодому й недосвідченому антикорупційному діячеві Олександрові Лукашенку. Таким був результат демократії: Лукашенко не був кандидатом комуністичного істеблішменту, а його вирішальна перемога над Кебичем, Шушкевичем і Пазняком засвідчила, що білоруси хотіли когось нового.
Президент
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999», після закриття браузера.