Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Лукашенко знищив демократичні інституції та національні символи молодої білоруської держави. У квітні 1995 р. він вигнав з парламенту націоналістично налаштованих депутатів, заохотивши решту ратифікувати договір із Росією, та звернувся до неї з проханням стати на захист кордону Білорусі з Польщею. У травні 1995 р. на національному референдумі перемогла його пропозиція зробити російську мову офіційною в білоруській державі й усунути білоруські національні символи з державних відзнак. Тоді ж його охоронець здер білоруський прапор з президентської адміністрації, розірвав його на клапті та роздав як сувеніри. У листопаді 1996 р. Лукашенко виграв інший референдум, що продовжив термін його правління і водночас підірвав законодавчу та судову владу. Цей референдум був фарсом і спровокував спільну відозву з боку Польщі, Литви та України. Однак його результати засвідчили прихильність білорусів до такого неорадянського устрою. Внутрішня русифікаторська політика Лукашенка не перетворила його на росіянина, але створила величезні проблеми для білоруських патріотів. Коли його обрали президентом, 80% першокласників навчались білоруською мовою; три роки по тому їх кількість зменшилась до 7%[617]. На кінець десятиліття в білоруській столиці Мінську залишилась лише одна білоруська школа.

Це був президент, який реабілітував сталінський терор, заборонив використання підручників, виданих після радянської влади, розірвав контракти між білоруськими компаніями та західними інвесторами, а також «наплював на Міжнародний валютний фонд». За власним висловом Лукашенка, він не збирався «вести свій народ у цивілізований світ», оскільки «білоруські цінності не мали нічого спільного із західними цінностями». Він назвав білоруських патріотів «фашистами», людьми такого гатунку, що «увірвуться у ваші будинки й згвалтують ваших дружин і доньок». Він ув'язнив своїх опонентів, після чого вони почали зникати[618]. Він апелював до релігійних тем як «православний атеїст» і протистояв «західним впливам», таким як католицизм — релігії двох мільйонів білорусів, тобто п'ятої частини населення. Лукашенко зображав Польщу водночас і як традиційну католицьку загрозу, і як авангард НАТО. Він стверджував, що «Солідарність» та ЦРУ планували переворот у Мінську. Він обіцяв не допустити перетворення Західної Білорусі, де проживала польська меншина, на другу Югославію, і твердив, що польська агресія викликала необхідність створення слов'янського союзу з Росією[619]. Зовнішня політика Лукашенка була проросійською в тому розумінні що він хотів отримати якомога більше зиску від ідеї про союз із Росією.

Польська політика більше стосувалась суспільства, ніж держави. Переслідуваний білоруський національний рух, антипольський на початку 1990-х рр., перетворився на пропольський під кінець десятиліття. Польський приклад навчив місцевих опозиціонерів думати в категоріях порятунку національної держави, а не відродження історичних спільнот. Після повернення «Солідарності» до влади у 1997 р. Варшава налагодила зв'язки з білоруською опозицією, водночас намагаючись уникнути ізоляції офіційної Білорусі від Європи. Таким було повернення до політики «двох напрямків» 1989–1991 рр., але цього разу в масштабах Білорусі, а не всього Радянського Союзу. Ця політика включала також прихований «третій напрямок» неформальних контактів із немолодими діячами «Солідарності» та десятками нових польських неурядових організацій. Якщо спочатку білоруські діячі ставилися до цього з підозрою, то наприкінці 1990-х рр. подібні ініціативи вже вітались[620]. Чи справді вони вплинули на консолідацію білоруської нації — це вже інше питання.

ПОЛЬЩА ТА БІЛОРУСЬ

Хоча більшість білорусів не прийняли модерну національну ідею, її майбутній політичний успіх, звичайно, можливий. Білоруси — не росіяни, навіть якщо російська залишається в Білорусі мовою влади та культури. Відповідно до радянського перепису 1989 р., 78% дорослих мешканців Білоруської РСР назвали себе білорусами, 13% — росіянами й 4% — поляками. Перепис 1999 р., організований режимом Лукашенка, засвідчив зростання чисельності білорусів — до 81%, тоді як кількість росіян скоротилась до 11%; поляків же залишилось стільки ж, як і було[621]. Отже, жителі Білорусі вважають чужою не білоруську ідентичність, а модерне поєднання «літературна мова — народна мова» та «мова — нація — держава». Ми вже згадували, що білоруська національна політика мала певні обмеження. Від XIX ст. білоруські національні діячі вважали себе спадкоємцями територіального центру мови та традицій Великого князівства Литовського. Як ми вже бачили, традиції Великого князівства Литовського були змінені до невпізнаваності литовським і польським національними рухами, а також Російською імперією та Радянським Союзом. Найменше ці традиції змінилися на території, яку ми сьогодні звемо Білоруссю. Таке наслідування традицій має свої недоліки.

Націоналізм претендує на континуїтет. Насправді ж він має бути пов'язаний із перетворенням ранньомодерних політичних традицій, притому достатньо радикальним, щоб маси могли зрозуміти його та приєднатись до перевизначеної політичної спільноти. Націоналісти стверджують, що давні етнічні групи стають модерними націями, але білоруський випадок доводить, що політична дія має переробити політичну традицію для того, щоб обидва поняття мали сенс. Якщо ми віримо в «етнічну групу», то мусимо погодитися, що білоруси були «домінантною етнічною групою» колишнього Великого князівства Литовського. У 1795 р. для більшості мешканців князівства засобом спілкування були говірки, які ми сьогодні називаємо білоруськими діалектами. У 1895 р. те саме можна було сказати про п'ять білоруських губерній Російської імперії, а в 1995 р. — про Республіку Білорусь. Проте ця «група» все ж не стала носієм модерної національної політики. Модерні литовські та польські націоналісти показали нам, що національні ідеології перемагають залежно від модифікації спадку Великого князівства Литовського. Однак вони даремно апелювали до назви «Литовського» — це було своєрідною ознакою поєднання поваги та забуття, притаманних модерному націоналізму. Таким чином, переорієнтація білоруських національних діячів на підтримку ідеї існування національної держави наприкінці 1990-х рр. стала недобрим знаком щодо поколіннєвої тяглості ранньомодерних литовських традицій, але добрим щодо приходу третього модерного націоналізму на землі ранньомодерної Литви. Там, де перемогли модерні литовський і польський націоналізми, міг би, зрештою, перемогти й модерний білоруський націоналізм.

Політичні дії вимагають відповідних інституційних, соціальних і культурних умов. Білоруські діячі 1990-х рр. анахронічно твердили, що білоруська нація «втратила» незалежність Великого князівства Литовського у XVI ст., руську мову в XVIII ст., Уніатську Церкву та поезію Міцкевича у XIX ст., Вільно та саму назву «Литви» у XX ст. Якщо ми відкинемо телеологію, але залишимо тяглість, відкинемо слово «недобрий», але залишимо «знак», ми зрозуміємо значення подій, що були поза контролем національних діячів і місцевого населення. Білоруські «втрати» були наслідком збігу обставин, що не сприяли консолідації модерної білоруської національної ідеї, руху чи держави. Проте найпарадоксальнішою «втратою» була та, про яку не згадав жоден національний діяч: Білорусь не мала переваг поділу.

Національні історії змальовують поділ як розчленування національного тіла. Насправді ж перебування в різних державах давало національним діячам певну перевагу. Так, поділ створює можливість того, що одна імперія використає певний національний рух проти іншої імперії, непередбачуваним наслідком чого стане розквіт цього руху; це також дає діячам тієї самої нації, але вже в іншій імперії, змогу ділитись ідеями між собою. До того ж, за таких умов національний рух у межах однієї імперії може копіювати тактику інших національних рухів у її ж кордонах, а потім ділитися досвідом зі своїми однодумцями, що перебувають на іншому боці кордону. Як ми вже