Читати книгу - "Місто дівчат"

— Он як. То Вівіан хоче працювати в гірничій промисловості?

— Просто мені здається, що ти задалеко їхала, щоб знайти собі служницю. У цілому місті точно хтось би знайшовся. Хоча, якщо чесно, я ніколи не розумів, чому ти так любиш ускладнювати собі життя.

— Вівіан не служниця, — сказала тітка. — Вона вміє шити неймовірні костюми.

— З чого ти це взяла?

— Роки напружених пошуків у театральній царині, Дуґласе.

— Ха-ха. У театральній «царині»!

— Я б хотіла поїхати, — нарешті до мене повернувся мій голос.

— Нащо? — запитав батько. — Що ти забула в місті, де всі товчуться одне в одного на голові й навіть сонця в небі не видно?

— Каже той, хто половину життя провів у шахті, — зауважила тітка Пеґ.

Ті двоє поводилися як малі діти. Я б не здивувалася, якби вони почали штурхати одне одного ногами під столом.

Але тепер усі дивилися на мене, чекаючи моєї відповіді Чому я хочу поїхати до Нью-Йорка? Але як я могла пояснити? Як пояснити, якою для мене була ця пропозиція порівняно з нещодавньою пропозицією Джима Ларсена? Це було так само марно, як порівнювати сироп від кашлю із шампанським.

— Я хочу знову поїхати до Нью-Йорка, щоб розширити свої життєві горизонти, — сказала я.

Я промовила це речення доволі впевнено, аж усі нашорошили вуха. (Мушу визнати, що фразу «розширити свої життєві горизонти» я недавно почула в мильній опері по радіо, і вона мені запам’яталась. Але яке це має значення? У тій ситуації вона спрацювала. Крім того, це була правда.)

— Якщо ти поїдеш, на нашу підтримку можеш не розраховувати, — сказала мама. — Ми не можемо далі давати тобі кишенькові. Ти вже не в тому віці.

 — Мені не треба кишенькових. Я сама можу заробляти на себе.

Саме слово — «кишенькові» — звучало принизливо. Я більше не хотіла його чути.

— Тобі доведеться шукати роботу, — додав батько.

Тітка Пеґ вражено втупилася у свого брата.

— Повірити не можу, Дуґласе. Ти ніколи мене не слухаєш. Я ж хвилину тому, за цим самим столом, сказала тобі, що маю роботу для Вівіан.

— Їй потрібна нормальна робота, — відповів батько.

— Вона й матиме нормальну роботу. Працюватиме на американський флот, як і її брат. Військові виділили мені достатній бюджет, щоб я могла найняти ще одну людину. Вона буде на державній службі.

 Тепер уже мені захотілося штурхнути тітку під столом.

Для мого тата не могло бути гіршого словосполучення, ніж «державна служба». Краще б тітка Пеґ сказала, що я працюватиму кишеньковою злодійкою.

— Ти ж розумієш, що не будеш вічно їздити туди-сюди між Клінтоном і Нью-Йорком? — запитала мама.

— Розумію. Я й не буду, — пообіцяла я. Ох, як твердо пообіцяла.

— Я не хочу, щоб моя донька до старості працювала в театрі, — сказав батько.

Тітка Пеґ закотила очі на лоба.

— Так, це буде страхіття небесне.

— Терпіти не можу Нью-Йорк, — мовив він. — Там аж кишить невдахами.

— Ну звичайно. І всі невдахи живуть на Мангеттені, — відрубала тітка.

Але батько, напевно, не палав бажанням захищати свою позицію, бо далі не наполягав.

Відверто кажучи, я думаю, що батьки були не проти відпустити мене, бо вони вже втомилися від мене. На їхню думку, я не мала б мешкати разом з ними, бо то був їхній дім.

Я вже давно мала вибратися звідти — бажано прошмигнути з дверей коледжу просто у браму, що вела до подружнього життя. У середовищі, в якому я народилася, діти — після того як їхнє дитинство добігало кінця — ставали небажаними в родинному домі. (Зрештою, якщо зважити на те, скільки часу я провела в пансіонах і літніх таборах, батьки й за часів мого дитинства не дуже любили, щоб я плуталася у них під ногами.)

Та перш ніж дати свою згоду, батько мусив ще трохи подошкуляти тітці Пеґ.

— Я не впевнений, що Нью-Йорк добре вплине на Вівіан, — сказав він. — Бракувало тільки, щоб моя донька стала демократкою.

— Можеш не хвилюватися, — на обличчі тітки Пеґ розцвіла широка задоволена усмішка. — Я вже вивчила це питання. Виявляється, до Партії анархістів демократів не беруть.

Ця репліка розсмішила мою маму. З почуттям гумору в неї все було гаразд.

— Я їду, — заявила я. — Мені вже майже двадцять два. У Клінтоні нема що робити. Віднині я сама хочу вирішувати, де мені жити.

— Ну це ти вже перебільшуєш, Вівіан, — сказала моя мама. — Двадцять два тобі буде аж у жовтні, і ти ніколи в житті ні за що не платила зі своєї кишені. Ти найменшого уявлення не маєш, як влаштовано цей світ.

Та все ж я бачила, що їй сподобалася рішучість у моєму голосі. Мама, зрештою, усе життя провела верхи на конях, атакуючи канави і бар’єри. Можливо, вона дотримувалася думки, що коли жінка постає перед життєвими викликами й перешкодами, їй треба стрибати.

— Якщо ти візьмеш на себе таку відповідальність, — мовив батько, — то ми сподіваємося, що ти принаймні доведеш почате до кінця. У житті треба виконувати обіцяне.

Моє серцебиття пришвидшилося.

Цими останніми скупими настановами він сказав мені «так».

Наступного ранку ми з тіткою Пеґ вирушили до Нью-Йорка.

Повзли дуже довго, бо вона вперто їхала позиченою автівкою із патріотичною економною швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Але мені було байдуже. Відчуття, що мене везуть назад до міста, яке я так любила, — до міста, що, як мені здавалося, уже ніколи мене не прийме, — було таке приємне, що я зовсім не заперечувала, аби воно тривало довше. Для мене та поїздка була така ж захоплива, як катання на гірках на Коні-Айленді. Востаннє я відчувала таке збудження, певно, з рік тому. Збудження і водночас хвилювання.

Що чекає на мене там, у Нью-Йорку?

І хто?

— Ти зробила серйозний вибір, — сказала тітка Пеґ, щойно ми виїхали. — Молодчина, дитинко.

— Я справді вам потрібна? — я не наважувалася спитати про це у присутності моїх батьків.

Тітка здвигнула плечима.

— Та вже десь тебе прилаштую.

А тоді усміхнулась:

— Ні, Вівіан, я сказала правду. Я скочила вище голови з тим замовленням від флоту. Могла б приїхати по тебе раніше, але хотілося дати тобі трохи часу охолонути. Я з власного досвіду знаю, що після катастрофи треба передихнути. Торік тобі добряче дісталося. Тому я подумала, що треба дати тобі час зібратися із силами.

Від згадки про «катастрофу» у мене закрутило в животі.

 — До речі… — почала було я.

— Я більше не хочу про це згадувати.

— Я дуже