Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

знести цей бойкот, бо у нього, у його великих латифундіях і в Ірландії і в Англії було досить джерел для розкішного життя. Може, хто скаже-порає не платити оренди? — Але пан прикликав військо, і воно, виправивши з ірландського пролетаря усе, що можливо, вигонювало його з панської землі на простір вільної смерті від голоду. Яким способом оборонитися?

Економічних способів, економічних зараджень нема, — єдиний засіб лишився — це засіб політично-національної боротьби, боротьби фактичною силою.

II

Англічанам було замало сего визиску і утиску ірландців: їх парламент вигадав ще інший. Ірландія була поділена на 4 архієпископства, на 18 єпис-копств; кожде єпископство ділилося на попівства, парафії, по 50 душ ірландців на попа. Коли припустити ірландців 5 мільйонів, то попів буде 100000. Усі ці попи, єпископи, архієпископи були англічани-протестанти (пануюча державна церква в Англії), що послані англійським правительством просвічувати ка-толиків-ірландців світлом «правої» віри, щоб вони навернулися на лоно «єдино правої» англікано-протестантської церкви. Але ірландці повинні були давати «десятину» (1/ю своїх продуктів) на прогодування своїх непроханих просвітників, лишаючи своїх попів-католиків жити напівголодом. Мало того...

У голодних ірландців цеї «десятини» домагалося військо, в тім разі, коли який ірландець сперечався.

Можна уявити собі ненависть ірландців до цих «просвітників»; ненависть була так велика, що англіканське попівство вважало безпечнішим не жити в

Ірландії, а жити в Англії; воно жило розкішно в Англії на ті гроші, що його військо здирало для його в Ірландії, жило з «десятини» голодних.

Урядовець-англічанин відбивав військовою силою «десятину» протестантським попам і оренду англійським лордам, уживаючи всякого насилля, включаючи стрільбу і рушницю, без жодної відповідальності, бо жалітися на його було нікому і не було можна.

По закону англійської конституції (до 1829 року) кельтові-ірландцеві не можна було навіть збиратися на мітинги і збори для обміркування своїх справ. Зайди-англічани зорганізувалися у так звані «ложі оранжистів». Ці «оран-жисти», маючи на своїм боці уряд і військо, організували шпіонство за ірландцями: вони вишукували тайні збори ірландців, полювали на них, як колись спартанці на гелотів, вистежували наміри і заходи ірландців — і завчасу їх гамували.

III

При таких обставинах що може зарадити ірландському горю? — Очевидно єдиний засіб — національна експропріація земельної власності, що належить чужинцям, і націоналізація її, але це можливо і стане фактом після національного повстання ірландців в тім разі, коли воно скінчиться державною незалежністю Ірландії.

Але треба примітити, що сей національний ідеал тільки недавно перейшов до свідомості широкого загалу ірландського народу і створив відповідну політику[289] (зорганізування ірландської національної партії стало 1877; організатори Парнель і Біґар). Цей ідеал родився повільно і туго; ірландський народ стукав до всіх інших дверей, поперед чим дібрався до дверей сього ідеалу. Ідеалізація ліберального і революційного рухів, що тоді почав переймати певні поступові верстви англійського суспільства, надовго одвернула ірландців з дійсно спасенного шляху боротьби за національну свободу.

З другого боку. Ірландська інтелігенція і народ пили «науку» з англійських джерел; ірландський народ прийняв англійську мову і культуру[290] і не боровся за духовну самостійність, — за самостійність власної мови і культури. Таким чином, ірландець, прийнявши англійську мову і культуру, став в душі в значній мірі англічанином і через те поглядав на свою справу з соціального боку, дивився на себе як на упосліджену верству англійського народу, тільки верству іншої релігії, ніж верства пануюча. Англічанин, покоривши ірландця духовно, підхиливши його до своєї культури, твердо панував над ним політично і економічно. Духовна зв’язь ірландця з англійською нацією через спільність мови і культури одвертала усі його думки од сепаратизму і взагалі політично-національного од’єднання ірландців як окремної нації і пхала ірландців до здобуття тільки соціальних полегш; ірландець, стративши свою мову, стратив найголовнішу національну прикмету, найбільшу національну вартість, бо мова є проявою національної індивідуальності, її духовної природи — є душею нації. Стративши мову, нація тратить рацію свого існування. Стративши мову, ірландець погубив ту одиноку керму, що веде зараз усі поневолені народи нехибним шляхом до свободи, він погубив головний засіб в боротьбі нації за своє життя.

І довго ірландець блукав в ідейній темряві і страждав, поки таки знову не надибав колись так легкодушно покинутої керми[291].

* * *

Тепер вернемося до епохи 1800-1829 року. Безпосереднім завданням ірландців, головно їх керманичів, було не здобувати окремної ірландської держави, а окремного ірландського парламенту, який був зачинений року 1800, або бодай хоч попасти до державного англійського парламенту, де, злучившися з ліберальною і радикальною опозицією проти консервативного правительства, вони мріяли добитися деяких реформ: головно емансипації їх релігії, знесення «данини» англійському попівству і реформи в «оренді», словом, мріяли добитися соціальних полегш. Так розумів ірландську справу і великий ірландський «демагог», агітатор і великий оратор Д’Оконел, який в цю епоху кермував ірландським рухом. Він намовляв «своїх» та переконував, щоби стали на «законний» ґрунт; зорганізував поперед «громаду злучених ірландців», потім «католицьку громаду», яка покладала головним завданням здобуття «емансипації католиків», значить, тільки деяких соціальних прав: право на деякий уряд, право участі в парламенті, право католицької школи. Але англійське правительство заборонило «Громаду». Ірландці почали готуватися до збройного повстання. Англійське правительство налякалося, і 1829 року в парламенті санкціоновано «білль» про «емансипацію католиків»...

Ірландці затихли.

IV

Наслідком реформи 1829 р. 40 чоловіка ірландців з Д’Оконелом на чолі попало до англійського парламенту; але що вони могли зробити, як могли вони зарадити горю своїх земляків? Їx 40 проти 600 англічан!..

Ірландці прилучилися до лібералів-англічан і підпирали їх політику, але що їм за те дали ліберали? — Вони не згодилися на зміну форми «оренди» землі в Ірландії, яка утворена прямо на погибіль ірландцям, відмовили їм «твердої»[292] оренди і ледве-ледве згодилися на те, що натуральну данину, «десятину», що йшла на вжиток англійським попам, обернено на гроші.

* * *

Треба було жити в тих часах, щоби уявити собі ту огиду і ту ненависть, яку проявив увесь загал англійської нації, коли в її «національну святиню», в її парламент увійшли яко рівноправні члени ірландці[293], «мерзенні старці», (по тодішньому вислову). Уся англійська преса накинулася на їх з лютістю, глузуванням і реготала над ірландськими послами, називаючи їх послами «старців», а Д’Оконела за його колосальну фігуру — «пузатим старцем» (Bigbegarman,oм), накликала англійське суспільство до рішучого поквиту-вання з ірландцями, вимагала від правительства виїмкового стану облоги для «бунтарів».

Навіть люди науки пішли за загальним