Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Іванна Коломієць

НА ЩИТІ
Стаття у володарській районній газеті ʺГолос Володарщиниʺ. 2015 р.

Кілька тисяч років тому спартанка Горго, проводжаючи сина на війну, подарувала йому щит. Услід юнаку пролунало: «Або з ним, або на ньому». Спартанці визнавали тільки два варіанти закінчення війни: перемога або смерть…

Мабуть, Україна теж трохи Спарта – а як іще пояснити ту кількість воїнів, що наклали головою, захищаючи рідну землю? Як розказати матері, що саме її син стояв на шляху кулі чи снаряду? Як жити із думкою, що кожного дня згасають свічки молодих життів у справедливій, але від того не менш безглуздій війні?

12 січня Володарщина прощалася вже з третім своїм земляком. У останній путь проводжали жителя села Турчинки Олега Васильовича Яндюка. 8 січня, не доживши всього 20 днів до чергового, 24-го дня народження, він загинув у бліндажі між Щастям та Новоайдаром.

Все своє життя він провів у рідному селі – тут закінчив початкову школу, потім учився у Іршанському НВК. Саме там, на уроках виробничого навчання, здобув спеціальність токаря, яка і стала його професією – після служби в армії юнак працював токарем у ремонтному цеху на Іршанському ГЗК. Але досягти вершин фаху Олег не встиг – у березні 2014 року, коли на рідну землю прийшла біда, був мобілізований до Збройних сил України. А там два місяці на військових навчаннях під Житомиром, і далі – Луганськ, в самісіньке горнило війни і смерті.

Олег Яндюк – позивний «Зампотил» – служив у 12-й батареї 4-го дивізіону 26-ї артилерійської бригади. Попрощатися з Олегом приїхали не тільки його бойові побратими. За словами командира 10-ї гарматної самохідної артилерійської батареї капітана Володимира Русінова, у невелику Турчинку прибув практично увесь дивізіон. 

– Нашу батарею нещодавно вивели із зони АТО, і хоч ми служили не разом, з Олегом я був добре знайомий ще з липня минулого року, коли він проходив службу в 12-ій гарматній самохідній артилерійській батареї. Яким він був? Відважним. Він нічого не боявся, завжди виконував усі накази і розпорядження. Олег – сільський хлопець, тому був дуже працьовитий і наполегливий. Мабуть, зайве говорити, що його поважали і побратими, і керівництво, – зітхає Володимир Олександрович. – Так сталося, що ворог застосував на позиціях їх батареї системи реактивного залпового вогню «Град». Все це відбулося за лічені секунди. Комусь пощастило, а ось Олег та ще один наш побратим – Іван Вовк із Андрушівського району – загинули… Це війна, ніхто не застрахований, будь-яка секунда може бути останньою. 

Давно вже Турчинка не бачила такої кількості людей – в останню путь Олега проводжали товариші – майже брати – по службі, односельчани, знайомі, друзі, і багато, дуже багато людей чужих, незнайомих, але об’єднаних спільним горем. Його і намагалися вилити у останньому слові замполіт бригади майор Жук, сільський голова Станіслав Шемет, перша вчителька. І те, що не змогли вони виразити словами, прийшло на спомин словами Василя Симоненка вже після потрійного прощального салюту:

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квиснути не стану,
Хоч, як не буде боляче мені.
За нашу землю дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба.
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.