Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Епілог

Весь час, що був виділений мені на відпустку, я провела разом з Аланом, і вона була найкращою з  усіх у моєму житті, хоч більшу частину ми і провели на тренуваннях, але наскільки я зрозуміла, завдяки мені Алан себе більше ними навантажував. Він зацінив мою нову зачіску, сказавши, що тепер я схожа на якусь фею вінкс, але я гадки не маю хто це, просто сподіваюсь, що це не надто погано. 

– Я ж просив тебе, щоб ти не поспішала до мене і дала мені можливість привести себе у форму, – якось він заявив, з ноткою  веселощів у голосі.

– І позбавити себе такого видовища, як чоловік, що тренується? – фиркнула я. 

– Дійсно, – усміхнувся він, зашарівшись, і це виглядало так мило. – Але я радий, що ти вирішила скласти мені компанію у цьому ділі.

– А як я могла цього не зробити, мені, взагалі-то, теж вправи назначали, щоправда не такі як в тебе, – нагадала я.

Алан, а точніше його економка Ніколла, з якою я познайомилась майже одразу, домовилась з лікарем, щоб той відпустив його вже ночувати вдома, і приходити в лікарню, як це робила я — на тренування і огляд. Це було чудово, бо вільний час ми присвятили один одному. Я переїхала з готелю, до його будинку, Алан виділив мені гостьову кімнату, в якій я так жодної ночі і не спала. Я декілька днів те і робила, що здивовано роздивлялась його приміщення. Я не очікувала такого, але він виявився дійсно дуже крутим архітектором, і дизайнером, бо все в домі він підбирав особисто або навіть створював сам. Тут не було нічого зайвого, світлі приміщення з натуральними елементами, виглядали стильно і в той же час затишно. Мені сподобалось це, бо я відчувала себе комфортно в його будинку. Іноді я залишалась в домі сама, коли він їхав до лікарні, і тоді я взагалі безсоромно досліджувала простір. Хоч він мені і дав дозвіл робити що заманеться, я все одно, не могла бути настільки безсоромною, особливо коли Алан поруч. Бо коли цей чоловік поруч, я не думаю про його будинок, адже він не дає мені такої можливості, огортаючи мене своїм піклуванням. Як виявилось він дуже любить обійматись, і взагалі по будь-якому приводу торкатись мене, то до руки, то до волосся, або в якийсь момент, коли ми дивились якийсь фільм, Алан міг зробити мені масаж шиї, або помнути мої ніжки, і це було так приємно, що я не розуміла, як взагалі жила без цього чоловіка. Ми разом готували собі їжу, наче робили це постійно, а я зазвиай ніколи не могла ні з ким нормально співпрацювати на кухні. Влад, якщо виявляв бажання щось зробити, то після нього ще тиждень кухню треба було вимивати, а з мамою у нас конфлікт інтересів, вона досі мене повчає, як і що робити, хоча я і так це все чудово знаю. З Аланом такого немає, в нас це відбувається якось злагоджено, хоча, можливо, це я в якійсь ейфорії і все мені ввижається в рожевих тонах. 

Вечорами ми виходили на культурну програму, Алан дістав нам квитки в знаменитий театр La Scala і ми слухали оперу, не сказала б що взагалі в захваті від опери, але це був цікавий досвід. Наступного дня, ми зробили собі виклик, причому і він і я, бо зараз це для нас обох було те ще випробування. Ми вирішили піднятись на дах Міланського собору Дуомо, не скелелазіння звичайно, але теж не погано. Туди можна потрапити піднявшись ліфтом, на який завжди стоїть черга з туристів, але наша задача була піднятись сходами, це вважай тренування. Вони йшли по спіралі, бетонні, яким не одне століття і стоптані не одною тисячею людей, але на диво сходи були зручно зроблені. Як сказав Алан:

– В кращі часи, я по ним би заскочив на верх  навіть не втомившись.

– Тому що ти був накачаним і сильним до аварії? – зупинилась і озирнувшись посміхнулась йому, бо була на декілька сходинок попереду нього.

– Це також прична, але взагалі, ще й тому, що тут дуже грамотний був архітерктор, він знав, яку висоту і довжину сходинки зробити, щоб вона була зручна.

– Ага, все з тобою ясно, – знову рушила я вперед.

– Але зараз, мені все подобається, – чула я веселість в його голосі і знову зупиналась, щоб озирнутись. 

– Чого б це? 

– Просто зараз, для мене відкривається дуже гарний вид, – прижмурив він одне око, і склав пальці рук, так, як зазвичай фотографи шукають собі гарний ракурс, і навів на мене, точніше на мої сідниці, які вигідно підкреслювали високі джинси, а коротка курточка, не перекривала вид на них. 

Моїм обличчям розтяглась задоволена усмішка, і я почала сходження, ще більше гойдаючи своїми стегнами, адже тепер знаю, що за мною пильно стежать. Але той, хто плентався за мной, став більше бубоніти собі під носа, і декілька разів навіть чортихнувся. Я не могла стримати сміху, і повернувшись сказала.

– Ти можеш їх навіть помацати, але от біда, тобі треба мене наздогнати, – послала я йому повітряний поцілунок і прискорила ходу. 

– Та ти знущаєшься! – випалив він, але все ж прийняв мій виклик. 

Коли ми опинились на самій вершині, ніяк не могли віддихатись, але ми були такі щасливі, наче повернулись в часи, коли були вісімнадцятирічними підлітками. Алан згріб мене в охапку і ми цілувались, а потім сміялись і знову цілувались. 

Ми гуляли по даху собора і дивились на красу, що він нам відкривав. Вечірнє місто, площа по якій купа туристів, як один фотографуються на фоні готичної величі Дуомо, Галерея Vittorio Emanuele II зовсім по іншому виглядала з цієї висоти, але все така ж чарівна, як і тоді, коли гуляєш всередині, між дорогими бутиками. В якийсь момент цей вечір став ще більш чарівним, бо пішов сніг, повільно кружляючи він падав на нас і я зрозуміла, що після того, як повернулась з того світу, ще не бачила снігу, бо вдома теж його не було. Отже, це перший сніг цієї зими для мене,  і для Алана. Я, як те дівчисько відкрила рота і висолопила язик, щоб ловити сніжинки. Я навіть затримала дихання, щоб гаряча пара не розтопила їх до того, як вони потраплять мені на язик. Алан зачудовано дивився на те, що я роблю і теж вирішив спробувати, від чого розсмішив мене.