Читати книгу - "Маятник Фуко"

«Про що?» не пам’ятаю вже, хто з нас трьох запитав це.

Альє здавався розчарованим: «Бачите? Я вже сподівався, що серед ваших клієнтів є хтось, хто міг би сказати мені щось цікавіше. Але бачу, вже пізно. Гаразд, друзі мої, наш договір укладено, а решта — то все просторікування старого вченого».

Поки він стискав наші долоні, увійшов покоївник і шепнув щось йому на вухо. «A-а, моя люба приятелька», сказав Альє, «Я геть забув. Попросіть її хвилинку почекати… ні, не у вітальні, в турецькому салоні».

Люба приятелька, мабуть, добре знала будинок, бо була вже на порозі кабінету і, в півтіні дня, що вже закінчувався, навіть не поглянувши на нас, попрямувала до Альє, кокетливо погладила його по обличчі й сказала: «Симоне, ти ж не примусиш мене чекати в передпокої!» То була Лоренда Пеллеґріні.

Альє легенько відсторонився, поцілував їй руку і сказав, вказуючи на нас: «Моя люба, моя мила Софіє, ви знаєте, що ви завжди бажана гостя у кожному домі, який ви осяваєте своєю присутністю. Але я мусив попрощатися з цими гістьми».

Лоренца помітила нас і зробила радісний жест привітання — я не пам’ятаю, щоб я будь-коли бачив її здивованою або збентеженою будь-чим. «О, як чудово», сказала вона, «ви теж знайомі з моїм другом! Якопо, як справи». (Вона не спитала, як справи, це було сказано в дійсному способі).

Я побачив, як Бельбо зблід. Ми попрощалися, Альє висловив свою радість із приводу того, що ми теж із нею знайомі. «Я вважаю нашу спільну приятельку однією з найприродніших істот, яких я будь-коли мав радість пізнати. У своїй свіжості вона втілює, дозвольте мені цю фантазію старого вченого, Софію, вигнану на цю землю. Але, моя мила Софіє, мені не вдалося вчасно попередити вас, що обіцяне свято відкладається на декілька тижнів. Я у відчаї».

«Байдуже», сказала Лоренца, «я почекаю. Ви йдете до бару?» запитала, точніше звеліла, вона. «Гаразд, я побуду тут півгодинки, я хочу, щоб Симон дав мені одного зі своїх еліксирів, вам би їх покуштувати, — але він каже, що вони лише для вибраних. Тоді я наздожену вас».

Альє посміхнувся з виглядом поблажливого дядечка, запросив її сісти і провів нас до дверей.

Ми знову опинилися на вулиці й вирушили моїм автом у напрямку до Піладе. Бельбо німував. Ми не розмовляли всю дорогу. Але за прилавком бару довелось розбити чари.

«Сподіваюсь, я не віддав вас в руки божевільного», сказав я.

«Ні», сказав Бельбо. «Цей чоловік гострий і витончений. Та тільки він живе у світі, відмінному від нашого». Відтак похмуро додав: «Або майже відмінному».

49

Traditio Templi[143] сама собою постулює традицію тамплієрського лицарства, лицарства духовного і втаємниченого…

(Henry Corbin, Temple et contemplation, Paris, Flammarion, 1980, p. 373)

«Здається, я розкусив вашого Альє, Казобоне», сказав Діоталлеві, який у Піладе замовив собі білого терпкого вина, так що ми потерпали за його духовне здоров’я. «Він цікавиться таємними науками і не довіряє аматорам та дилетантам. Але, як ми дізналися нині шляхом ганебних підслухів, він, гордуючи ними, все ж їх вислухає, критикує і не відхрещується від них».

«Сьогодні пан, віконт, маркграф Альє, чи хоч би ким він там був, вимовив ключовий вислів», сказав Бельбо. «Духовне лицарство. Він не поважає їх, але почуває себе зв’язаним із ними узами духовного лицарства. Гадаю, я розумію його».

«Тобто?» запитали ми.

Бельбо пив уже третє своє джин-мартіні (увечері — віскі, твердив він, бо воно заспокоює і викликає мрійливість, пізнього пополудня — джин-мартіні, бо воно збуджує і зміцнює). Він почав розповідати про своє дитинство в ***, як одного разу вже розповідав мені.

«Це було між 1943 та 1945 роком, тобто в період переходу від фашизму до демократії, а тоді знову до диктатури республіки Салó[144] з партизанською війною в горах. На початку цієї історії мені було одинадцять років і я жив у будинку дядька Карла. Ми мешкали в місті, але 1943 року бомбардування почастішали і моя мати вирішила, що нам треба евакуюватися, як тоді говорили. В *** мешкали дядько Карло та тітка Катеріна. Дядько Карло походив з родини землевласників і успадкував у *** будинок разом із землями, які були віддані у половинщину чоловікові на ймення Аделіно Канепа. Половинник працював, жав збіжжя, робив вино і віддавав половину прибутку власникові. Ситуація була напружена, це очевидно: половинник вважав, що його визискують, власник також, адже він одержував лише половину прибутків зі своїх земель. Власники ненавиділи половинників, а половинники — власників. Але, у випадку дядька Карла, вони мешкали разом. Дядько Карло 1914 року записався добровольцем до альпійських стрільців. П’ємонтієць твердого гарту, безконечно відданий обов’язкові й батьківщині, він став спершу поручником, а відтак — капітаном. В одній битві при Карсо він опинився поруч із якимось солдатом-ідіотом, який дозволив, щоб йому в руках розірвалася граната — інакше чому б вона мала називатися ручною? Словом, дядька вже мали кинути до спільної могили, коли якийсь санітар помітив, що він іще живий. Його занесли до польового шпиталю, вийняли йому око, яке вже звисало з орбіти, відрізали руку і, за словами тітки Катеріни, ще й вставили йому під шкіру голови металеву пластинку, бо він втратив шматок черепної коробки. Одне слово, хірургічний шедевр з одного боку, і герой — з іншого. Срібна медаль, хрест кавалера корони Італії, а після війни — забезпечена посада в громадській адміністрації. І от дядько Карло став директором податкового управління в ***, де успадкував власність своїх батьків і оселився у предківському будинку, поруч з Аделіно Канепою та його родиною».

Дядько Карло, як директор податкового управління, був місцевим достойником. А як інвалід війни та кавалер корони Італії, він не міг не симпатизувати урядові, який був при владі, і так сталося, що цей уряд був фашистською диктатурою. Чи був дядько Карло фашистом?

«Тією мірою, якою, як говорили в шістдесят восьмому, фашизм підвищив статус ветеранів війни і вшановував їх нагородами та просуванням по службі, можна сказати, що дядько Карло був лише поміркованим фашистом. Але достатньою мірою фашистом, аби викликати ненависть Аделіно Канепи, який, з цілком очевидних причин, був антифашистом. Він щороку повинен був з’являтися в контору, щоб декларувати свої доходи. Він приходив до контори із зухвалим виглядом спільника,