Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Треба їхати, — зрештою підсумував він. — Будемо сподіватися, що туман розсіється після сходу сонця, інакше ми перетворимося на мумії, поки знайдемо «NGF Lab». Але вшиватися звідси треба в будь-якому разі.

Тимур кивнув. Умовляти його не було потреби.

Вхідні двері будинку прочинилися, і на ґанок прослизнула Лаура з наплічником. Одночасно з-за рогу з’явився Джеймі. Ні на кого не звертаючи уваги, задерши голову з ображено випнутим підборіддям, карлик гордовито продефілював повз Ріно та Тимура і зник у вітальні. Преподобний провів його співчутливим поглядом, а тоді, ляснувши долонею по кишені сорочки, сказав:

— Я зараз, — і зник за Макакою в будинку.

Ґевал нагнав коротуна посеред вітальні.

— Ей, Джеймі, — знічено гукнув він.

Карлик зупинився.

— Пробач, що налякали тебе зранку. Придурки ми такі. Я думав, тебе там хтось доїдає вже, а виявилось, — Ріно зітхнув. — Ти, мабуть, так і не… ну… — здоровань ще дужче зніяковів, — я знаю, як воно буває, повір, я сам не молодий. Іноді здається, мовби не гівняшку, а підводний човен із себе видавлюєш… Словом, тримай, — південноафриканець розстебнув одну з кишень сорочки та дістав звідти пластинку з пігулками.

Джеймі зосереджено спостерігав за діями свого рятівника.

— Це «Amitiza», — Ріно тицьнув пальцем у назву на звороті пластинки. — Новий агент, як мені говорили, либіпістон чи лубіпростон. Щось таке. Дуже дієвий. Бери, не соромся, мені допомогло.

Макака не рухався і витріщався на здорованя.

— Ти не розумієш? — наморщив лоба Ріно. — Це від того, що в тебе було зранку, — він показав пальцем на живіт Джеймі, потім — на свою задницю та зобразив потуги: — А… а… Втямив? «Amitiza» — во! — вистромив догори великий палець. — Допомагає.

Джеймі нарешті кивнув, забрав пластинку з пігулками від запору та потюпав по свого наплічника.

LXXII

П’ятниця, 23 січня, 06:02 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачалаґ, Еквадор

Стук у двері пролунав через півхвилини після того, як припинила вібрувати мобілка. Якщо гудіння телефона, заваленого скинутим на крісло одягом, Лізиній свідомості вдалося проігнорувати, то настирливий стукіт не залишав шансів і грубо вирвав її зі сну. Американка розплющила очі та сонно кліпнула на годинник. 6:02. «Щось трапилося», — зрозуміла Ліза, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття. Вони розійшлися за двадцять до третьої ночі, а тому ніхто з колег-федералів, які після термінового відступу з Ґуаякіля влаштували імпровізований штаб у п’ятизірковому готелі «Oro Verde» на сході Мачали, не будив би її о шостій ранку без вагомої на те причини.

Ліза Торнтон сіла в королівського розміру односпальному ліжку, ледь скривившись від болю в спині, — вона зовсім не відпочила, — коли стук повторився.

— Я йду! — сердито гукнула жінка.

Загорнувшись у легке простирадло, яким укривалася під час нетривалого сну, Ліза перетнула кімнату та відчинила двері. У коридорі стояв Джонні Лонґбоу, у пом’ятій футболці та коротких шортах, такий же невиспаний, як і вона. У руці він стискав телефон.

— Давно не бачилися, — буркнула Ліза. — Доброго ранку.

— Я телефонував тобі, — замість привітання сказав Лонґбоу, який без сорочки та джинсів здавався худішим і вищим, ніж насправді.

— Ага, — Ліза махнула, показавши долонею кудись углиб готельної кімнати. — Я поставила телефон на зарядку та не почула дзвінка, — вона відступила від порога і прочинила ширше двері, запрошуючи Джонні зайти. — Що сталося? «Сутінкові» продовжили ходу? Вони дісталися Мачали?

— Ні, — заперечив Джонні. Він пройшов до кімнати, розвалився у вільному кріслі та випростав непристойно волохаті ноги. — Мене розбудив шеф. Телефонував зі свого кабінету у вашингтонській штаб-квартирі.

— От лайно, — не стрималася Ліза. Погано, коли начальник заскочить тебе не на ногах. І байдуже, що ти проспав усього дві з половиною години. — Якого біса він підірвався вдосвіта?

— Отримали інформацію від АНБ: їм удалося перехопити рапорт полковника Мбксимо Креспо, командира 1-ї еквадорської піхотної бригади, вищому начальству. Сьогодні, десь о першій годині ночі, невідомі атакували блокпост на півдні від міста Пасахе, що за двадцять кілометрів на схід від Мачали. Той пост був останнім і тому найменш захищеним на 584-й трасі. Дорога тягнеться на південний схід від Ель-Ґуабо, відтак еквадорське командування не очікувало ускладнень на цьому напрямку. Загинуло восьмеро військових, шістьом із них перерізали горлянки тупими предметами, напевно, саморобними ножами чи взагалі шматками жерсті, двох задушили, крім того, зникло десять одиниць стрілецької зброї та вантажівка. Оскільки «сутінкові» до цього часу не рушили з місця та, зважаючи на стан більшості з них, мабуть, нікуди не рушать, еквадорці вирішили не оприлюднювати інформацію про напад, аби не підживлювати паніку серед мирного населення.

— Ти думаєш, напад має стосунок до «сутінкових»? То міг бути хто завгодно, які-небудь місцеві головорізи, які просто скористалися ситуацією.

— Я знаю. І переконаний, що шеф не смикав би нас через таку дрібницю. Але за півгодини після рапорту «аенбешників» і за десять хвилин до того, як шеф зателефонував мені, ЦРУ знайшло вантажівку.

— ЦРУ нам допомагає? — здивувалася Ліза, все ще тручи почервонілі очі.

— Уяви собі, так.

— І де машина?

— В Перу, — здвигнув бровами Джонні.

— Що?

— У цей момент наближається до Піури[94]. Супутнику вдалося розшукати її годину тому, щойно почало світати.

Ліза Джин Торнтон скулилася від холодного поколювання, що хвилею прокотилося тілом. Вона втупила погляд у ворсистий готельний килим, намагаючись склеїти почуті факти в цілісну, несуперечливу картинку.

— Яка відстань між Пасахе та Піурою? — її голос змінився, м’якість і втома, зумовлені неможливістю нормально виспатися, безслідно щезли.

Джонні не відразу подався будити Лізу. Після дзвінка з Вашингтона він хвилин десять сидів над картами та роздивлявся надіслані з ЦРУ супутникові знімки. Довготелесий блондин підготувався до подібних запитань.

— Триста шістдесят кілометрів.

— Вони їхали всю ніч, — чи то запитала, чи то ствердила Ліза.

— Так. І то не просто їхали, а гнали на повній швидкості.

— Але…

Джонні Лонґбоу передбачив її наступне запитання:

— Знаю, знаю, вони не могли перетнути кордон. Колеги із ЦРУ, — він із особливою, непередаваною інтонацією промовив слово «колеги», — підозрюють, що замість рухатися навпростець, трасою № 25 на південь, нападники після Аренільяса завернули на захід, на трасу № 50, що веде до Уакільяса, великого прикордонного міста на узбережжі.

— А далі? — скептично зиркнула Ліза.

— Вони не дісталися Уакільяса та за кілька кілометрів до міста курнули на південь. Я проглянув Google Maps. На території Еквадору, аж попід