Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Люди кажуть, що нема на світі лісу без вовка, а села без шандаря. Той шандар покликав мудрого чоловіка і сказав йому:
— Панотець мені скаржився, що ти великий грішник: не постиш, коли церква каже, не йдеш до служби Божої, як святі дзвони дзвонять, а сидиш дома й теленькаєш язиком, як дзвоном, говориш грішні речі. Панотець просили заперти тебе до пивниці, абись нарозумився. Я блоха маленька, але вкусити можу боляче. Та тебе ще не кусав, до пивниці не запирав. За це панотець розсердився на мене. Щонеділі в казанні згадує якогось грішника Андрія. Підносить руки до стелі і просить, аби того Андрія чорти взяли до пекла. Парафіяни говорять, що то він про мене. Я, мудрий чоловіче, не маю ніякого інтересу в пеклі, не люблю спеки й занадто лінивий, щоб дрова носити. А піп мене може туди спровадити. Ти щось придумай і помири нас, бо пропаду.
— Най би-сь пропав, бо й ти добрий тільки щурам на трійло, — відповів гуцул. Але в той час подумав: «Ади, настав час відплатити попові за те, що обдирав село, як липку. Люди бідують, а йому все в рот клади. Як його земля носить!»
— Добре, я вас помирю…
Пішов гуцул до річки, наловив раків і приліпив кожному на спину по свічці, а сам поклав собі на голову паперову корону, одягнув жінчину сорочку з довгою підтичкою і зробив бороду з клоччя. Під вечір подався з довгим патиком, обклеєним сріблястим папером, до церкви, де був піп. Засвітив свічки на раках і крикнув на все горло:
— Де ти, панотче? Я прийшов забрати тебе до раю.
Піп подумав, що до церкви прийшов Господь Бог.
— Вже йду, Божечку, — сказав, простягнувши руки уперед.
Гуцул накинув на нього мішок, засунув попа в середину і зав'язав міцною мотузкою. Взяв мішок на плечі й подався надвір. На порозі гепнув ним об одвірок. Той застогнав.
— Терпи, панотче, бо тяжка дорога до раю.
На брамі зачепив ним об слупа. Піп за бік схопився.
— Терпи, панотче, я гріха з тебе вибиваю…
Поніс його до річки, опустив у воду, а мішок прив'язав до старої верби. Піп був до шиї в річці. Гуцул лив йому воду на голову, а той пирскав, як кіт, і кричав не своїм голосом:
— Та вже доста, бо захлинуся!
— Терпи, панотче, це йорданська водиця, вийдеш з неї чистий, як немовлятко, — і гуцул тримав мішок у річці доти, поки піп не вимок, як сніп конопель. Після цього знову взяв його на плечі і поніс до курника. Ударив ним об дверцята. Панотець закричав.
— Терпи, отче, це я зачепив уже за браму раю…
Гуцул прив'язав мішок до бантини і промовив:
— Ану, панотче, закукурікай, аби ангели почули і забрали тебе до царства небесного…
Піп надувся і з усіх сил видушив із себе довге і тоненьке:
— Куку-рі-ку-ку-у-у-у-у!
— Ото файно пієш, — прихвалював гуцул. — Ану ще кукурікай, доки не прийдуть ті лайдаки-ангели.
Гуцул пішов городами додому. А піп репетував на все село, гейби йому горлянку роздирали:
— Ку-ку-рі-ку-у-у-у!
Спочатку це виходило, як у когута. Але перед світанком його голос охрип, став басовитим, і піп так ревів, гейби його хтось різав. Кукурікання дивного когута спудило курей і розбудило попадю. Вона сиділа коло вікна й дивилася, чи не якийсь злодій краде її курей. Та, вибігши, помітила мішок на бантині:
— А це що тут?
— Та це я, панотець, чекаю на ангелів… Де ж вони поділися?
Попадя сплеснула в долоні й вивільнила голову попа.
— Та хто тебе засунув у мішок?
Піп глипнув на сварливу добродійку і пробурчав:
— Ади, я чекав ангелів, а сатани дочекався…
Про попову мандрівку до раю дізналися сороки. Вони полетіли в сусіднє село і розповіли тамішнім сорокам, а ті малому і старому.
У селі було втіхи штири міхи.
Хто не робить, той не їсть
Був собі чоловік та жінка. Жили вони в достатках і мали одну-єдину донечку Марусю. Не могли вони на неї надивитися та намилуватися. Всяке бажання доччине виконувалося без жодного слова. Найбільше любила Маруся колисатися в колисці. Йшов час, а батьки все колисали дочку і вдень, і вночі.
От стала Маруся на порі, розквітла, наче повна рожа. Не один парубок задивлявся на Марусину вроду: ручки в неї білі-білесенькі. Очі в неї ясні-яснесенькі. Щічки в неї — яблучка доспілі. Та ніхто не сватає Марусю:
— Ледащиця! — кажуть.
От надумав з нею одружитись найкращий і найпрацьовитіший парубок в селі. Прийшли старости до Марусі з хлібом-сіллю. Батьки раді — і не сказати, але кажуть:
— Ми раді б віддати Марусю, та хто ж буде її у вас колисати?
— Всі будемо, — каже молодий.
— Та вона ж у нас нічого не робила і не знає ніякого діла.
— Нічого, навчиться, — каже парубок.
От незабаром відгуляли весілля. У хлопців та дівчат потомилися ноги від танців, охрипли голоси від пісень. Тільки Маруся не втомилася: у весільному віночку лежала вона у колисці й колисалася.
І повезли Марусю в колисці до хати молодого.
От повісили колиску серед хати, поклали Марусю, а самі сіли за стіл. Хто був у хаті, колисав її по черзі, й Маруся була дуже задоволена.
Минула ніч. Тільки зазоріло — всі хатні взялися до роботи. Свекруха біля печі сидить і колише Марусю. Свекор дров, води внесе — гойдне колиску. Чоловік ввійде — хитне. Все було б добре, та голод не тітка! Лежить Маруся та й дума: «Ось-ось сядуть за стіл. Вже все в печі готове».
От сіли всі обідати. Погойдують Марусю, а до обіду не кличуть, їдять собі й колишуть.
— А що ти сьогодні робила? — пита свекор свекруху.
— Обід зварила, корову здоїла, хату прибрала, гусей та курей нагодувала.
— А ти, сину, що робив?
— Дров нарубав, коня нагодував, корову напоїв, леміш вигострив, насіння приготував.
— А я цілий ранок воза лагодив, — каже батько.
— А ти, дочко, що робила? — пита Марусю та й гойдає колиску.
— Я нічого не вмію робити. Я тільки колисалася.
— Колисання — то не робота. Не заробила ти, дочко, обіду. У нас так: хто не робить, той не їсть.
От поїхав батько із сином поле орати, а мати сіла полотно ткати. Сидить за верстатом, стукає лядою. Що стукне, то колиска гойднеться, бо прив'язана до ляди. Колишеться Маруся, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.