Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Енрік хизувався своєю галантністю, вправно посадивши кузину в сідло і подавши їй повіддя. А Єва тим часом нагнулася до Додо і сказала:

— Дякую, Додо. Ти хороший хлопчик.

Здивований погляд мулата зустрівся з ніжним Євиним поглядом. Щоки його залилися рум’янцем, а на очі навернулися сльози.

— Додо! — наказовим тоном гукнув Енрік.

Хлопчик кинувся до нього.

— Ось тобі гроші на льодяники, — сказав господар, сідаючи в сідло, і поскакав за Євою.

Хлопчик-слуга довго дивився услід вершникам. Один із них обдарував його грошима, а інша — тим, що було для нього безмірно дорожче — добрим словом. Додо розлучили з матір’ю усього кілька місяців тому. Альфред Сен-Клер купив його на невільничому базарі, вирішивши, що він буде гарним грумом для сина, підходящим для породистого арабського коника. Енрік радо узявся дресирувати свого слугу і «показувати йому його місце».

Брати Сен-Клери з глибини саду спостерігали за попередньою сценою.

Огюстен обурився, але обмежився насмішкуватим зауваженням:

— То це так виглядає республіканське виховання, Альфреде?

— Енрік спалахує, мов порох, — холоднокровно відповів старший брат.

— Невже ти вважаєш, що такі спалахи підуть йому на користь? — висловив сумнів Огюстен.

— А що з ним робити? Справжнє чортеня. Усі домашні уже на нього махнули рукою. Але ж і Додо зайве покарання не завадить.

— Значить, отак твій син засвоює найголовніший республіканський постулат: «Усі люди народжуються вільними та рівними!»

— Та то все французькі сентиментальні нісенітниці у дусі Тома Джефферсона, — сказав Альфред. — У наш час згадувати їх недоречно.

— Взагалі, ти правий, — багатозначно відповів Огюстен.

— Навіть діти розуміють, — продовжував його брат, — що не всі люди народжуються вільними та рівними. А ці республіканські мрії — просто дурниці. Рівні права належать освіченим багатим людям із бездоганним вихованням, а не чорній челяді.

— Якби ти міг переконати в цьому ще й чорну челядь! — вигукнув Огюстен. — Адже у Франції вона продемонструвала одного разу, що думає про все це.

— Це тому трапилося, що їм дали поблажку. А слуг треба тримати в покорі! — сказав Альфред і тупнув ногою, ніби припечатавши своє переконання.

— Проте краще ховатись, коли вони піднімають голову! Ти згадай хоча б, що коїлося у Сан-Домінго.

— У нашій країні обійдемося без цього. Треба лише раз і назавжди припинити розмови про те, що негрів необхідно навчати, розвивати… Нижчим класам освіта ні до чого.

— Запізно. Цей процес незворотній, — мовив Огюстен. — Освіту вони все одно отримають, от тільки яку? Наша соціальна система може навчити їх тільки варварству та жорстокості. Ми самі винні, що негри втрачають людську подобу і стають тваринами. І якщо вони коли-небудь піднімуть голову, нам не позаздрить ніхто!

— Цього ніколи не буде! — вигукнув Альфред.

— Побачимо. Можеш вдатися до експерименту: пару в котлі прикрий кришкою, а сам сядь зверху. Побачимо, як тобі сидітиметься.

— А й побачимо! — відповів Альфред. — Якщо машина працює безперебійно і котел справний — сидіти можна.

— Еге ж, так само тішилося думкою і французьке дворянство за Людовика XVI, а у наш час такі самонадійні правителі Австрії та ще Пій ІХ. Та одного прекрасного дня котли вибухнуть, і нам усім настане кінець.

— Поживемо — побачимо, — сміючись, сказав Альфред.

— Згадаєш моє слово, брате: маси збунтуються і нижчі класи візьмуть над нами гору.

— Припини верзти ці республіканські нісенітниці, Огюстене! Мені здається, ти хочеш стати вуличним оратором. Що ж, для такої діяльності у тебе є необхідні здібності. А щодо мене, то я волію вмерти скоріше, ніж брудні негри стануть панувати над нами.

— Брудні, чисті… А цей день, коли вони диктуватимуть нам свою волю, все одно неминучий, — не вгавав Огюстен. — А те, як вони владарюватимуть, залежить від вас. Французьке дворянство на свою голову розгнівило санкюлотів, народ Гаїті…

— Огюстене, забагато честі тому проклятому Гаїті! Якби гаїтяни були англосаксами, все було б інакше. Англосакси — ось справжні володарі світу. І так буде завжди!

— Домішки англосаксонської крові у наших рабів тепер не дивина, — слушно зауважив Огюстен. — Серед них чимало тих, чия африканська кров лише додає тропічної гарячності нашому практичному, врівноваженому розумові. Якщо ми станемо другим Сан-Домінго, то суміш англосаксонської та африканської крові буде переможницею. Сини білих батьків, у чиїх жилах кипить наша пихатість, не завжди терпітимуть, що їх купують, продають чи дарують. Вони повстануть, кажу тобі, і поведуть за собою негрів усіх відтінків.

— Які дурниці!

— А згадай-но древнє попередження на подібну тему, — правив своєї Огюстен, — «Завжди буде так, як за Ноя: вони їстимуть, питимуть, будуватимуть і отямляться лише тоді, коли вода підійде до їхнього порогу і продовжуватиме прибувати».

— Тобі треба виділити велику парафію, щоб ти доносив до своєї пастви слово могутнього Бога! — сміючись, відповів Альфред. — За нас можеш не хвилюватися. Наш фундамент — власність. Влада у наших руках, а нижча раса залишатиметься підданою нам! — І Альфред знову тупнув ногою. — Ми тримаємо свій порох під надійним замком.

— Годі й сперечатися! Ваші сини, такі, як твій Енрік, будуть надійно охороняти пороховий льох. Вони такі організовані, витримані та холоднокровні. Але щоб керувати іншими, треба насамперед уміти контролювати самих себе.

— Так, це неабияка проблема, — замислився Альфред. — Нелегко в умовах нашої системи виховувати дітей. Тепер так багато спокус для пристрастей, які в нашому кліматі й без того занадто палкі… Я маю чималі клопоти з Енріком. Він добрий, великодушний хлопчик, поки раптом не спалахне, мов сірник — тоді вже ніхто з ним не впорається. Я думаю, чи не послати його на навчання на Північ? Там ще не забули, як виховувати слухняних дітей. До того ж там він буде в оточенні рівних собі, а не підлеглих, тож йому доведеться зважати на інших.

— От бачиш! Таки є в нашій системі небезпечна розколина, якщо ми через неї не можемо належним чином виконувати найважливіший обов’язок людства — виховання дітей!

— Вади, звісно, є, але є і переваги, — відстоював Альфред право рабовласництва на існування. — Завдяки цій системі у хлопчиків виробляється мужність і сміливість, а пороки нижчої раси укріплюють їхні хороші риси. Мій Енрік, наприклад, тягнеться до правдивості, розуміючи, що брехливість і хитрість — невід’ємні риси рабів.

— Безсумнівно, це вельми християнський підхід до проблеми! — вигукнув Огюстен.

— Християнський, не християнський — яка різниця? Але погодься, це не найгірший підхід.

— Можливо, — сказав молодший Сен-Клер.

— Ми з тобою розмовляли на цю тему тисячі разів, Огюстене, та кожен залишився при своїх переконаннях. Марна трата часу. Пропоную партію в шахи.

— Із задоволенням, — прийняв пропозицію Огюстен.

Брати піднялися на ґанок і присіли за переносний бамбуковий столик. Розставляючи фігури