Читати книгу - "Заїр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роблю те саме. Прошу захисту, допомоги, теж відчуваю Присутність недалеко від себе: свою мрію, свою тривалу подорож до дружини, яку кохаю.
Ми знову сідаємо на коней. Він не говорить мені про своє прохання, а я – про своє. Через п’ять хвилин з’являється невеличке село з його білими хатами. Якийсь чоловік нас чекає, він підходить до Михаїла й розмовляє з ним по-російському. Двоє сперечаються якийсь час, потім чоловік іде геть.
– Чого він хотів?
– Просив, щоб я зазирнув до його хати й полікував його дочку. Ніна, мабуть, розповіла, що я сьогодні приїжджаю, а старші люди досі пам’ятають мої видіння.
Він здається трохи невпевненим. Нікого більше не видно, певно, всі працюють або снідають. Ми переходимо через головну вулицю, яка веде до великого білого будинку, що стоїть у саду.
– Пам’ятайте про нашу вранішню розмову, Михаїле. Можливо, й справді у вас лише епілепсія, але ви не хочете погодитися з тим, що ви хворий, і дозволяєте, щоб ваша підсвідомість вигадала всю ту історію. Але ймовірно також, що вам доручено місію на Землі: навчати людей забувати свою Персональну Історію, бути відкритими для Любові як чистої, Божественної Енергії.
– Я вас не розумію. Протягом місяців, скільки ми знайомі, ви говорили тільки про цю мить – про зустріч з Естер. І раптом, починаючи від сьогодні, ви, схоже, більше турбуєтеся про мене, аніж про щось інше. Невже так вплинув на вас учорашній ритуал Доса?
– Не сумніваюся, що так.
Я хотів би йому сказати: я боюся. Я готовий думати про все що завгодно, тільки не про те, що відбудеться в наступні хвилини. Сьогодні я найвеликодушніша людина на Землі, бо я близький до своєї мети, боюся того, що на мене чекає, тому я думаю про те, щоб прислужитися іншим, хочу показати Богові, що я чоловік добрий і заслуговую на благословення, якого так давно прагну.
Михаїл спішився з коня й попросив мене зробити так само.
– Я піду в дім чоловіка, який має хвору дочку й догляну за вашим конем, поки ви розмовлятимете з нею.
І показав на невеликий білий будиночок за деревами.
– Он там.
Я доклав усіх зусиль, щоб зберегти самовладання.
– Що вона робить?
– Я вже вам казав: навчається ткати килими, а за ту науку розплачується уроками французької мови. До речі, йдеться про килими з дуже складним візерунком, хоч і прості на вигляд, як і сам степ. Барвники виготовляють із рослин, які необхідно зрізати в точно визначений час, бо інакше вони втрачають свої якості. Потім розкладають овечу вовну на підлозі, намочують її в гарячій воді і сплітають в нитки, поки вона волога, а через багато днів, коли все добре висушиться на сонці, починають ткати килими. Заключний орнамент виготовляють діти; рука дорослих надто велика для плетіння дрібних, витончених гаптованих візерунків. – Він зробив паузу. – Тільки не кажіть мені дурниць про експлуатацію дітей. Це наша давня традиція, і її треба шанувати.
– А як там вона?
– Не знаю. Я вже десь півроку з нею не розмовляв.
– Михаїле, а це також знак: килими.
– Килими?
– Пам’ятаєте, коли Дос запитував, яке я обрав собі ім’я, я розповів історію про воїна, що повертається на острів, де його чекає кохана дружина? Острів називається Ітака, а жінка має ім’я Пенелопа. Відтоді як Одіссей подався на війну, чому присвятила себе Пенелопа? Ткацькому ремеслу! Вона ткала собі сукню. Вона хотіла виготовити її на той час, коли Одіссей повернеться додому; а що він затримався довше, ніж вона сподівалася, то щоночі вона розпускала тканину, й ткала її знову наступного ранку. Чоловіки женихаються до неї, але вона мріє про повернення того, хто її кохає. Коли вона стомлюється чекати й вирішує, що нарешті витче своє вбрання, Одіссей повертається.
– Але це село називається не Ітака. І жінку звати не Пенелопа.
Михаїл не зрозумів мою історію, і не було сенсу пояснювати йому, що я тільки навів приклад. Я передав йому повіддя свого коня, й рушив пішки, щоб подолати сто метрів, які відокремлювали мене від тієї, котра раніше була моєю дружиною, потім перетворилася на Заїр, а тепер знову стала тією коханою жінкою, яку всі чоловіки мріють зустріти, коли повертаються з війни або з роботи.
* * *Я брудний. На одязі та обличчі в мене пісок, тіло вкрите потом, хоч температура повітря досить низька.
Я думаю про свій зовнішній вигляд так, ніби це щось найважливіше у світі – так ніби я пройшов довгий шлях до своєї особистої Ітаки лише для того, щоб з’явитися тут у новому одязі. На цих ста метрах, які мені залишилося пройти, я повинен зробити над собою зусилля і пригадати, що сталося дуже важливе за той час, поки її не було зі мною – чи мене не було з нею?
Що я їй скажу, коли ми зустрінемося? Я багато разів про це думав, щось подібне до «я довго чекав цієї хвилини», або «я зрозумів, що помилявся», «я прийшов сюди сказати тобі, що тебе кохаю», або «ти гарніша, ніж будь-коли».
Зрештою я вирішив, що скажу тільки: «Привіт». Так ніби вона ніколи нікуди не від’їжджала. Так ніби від нашої розлуки минув лише один день, а не два роки, дев’ять місяців, одинадцять днів і одинадцять годин.
І вона повинна буде зрозуміти, що я змінився, поки мандрував
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заїр», після закриття браузера.