Читати книгу - "Ліки від страху"

— Парацельс, ти віриш, що її можна врятувати?

— Я сподіваюсь, що очі мене не ошукують: вас мучить тяжкий напад подагри. Якщо дослідження цього не спростують, за місяць ви вийдете на ґанок — помахати вслід мені рукою…

— Ні, Парацельс, — хитає головою Фробен, — Я не буду тебе проводжати. Я не дам тобі поїхати — я хочу, щоб ти жив у нашому місті й ніс людям зцілення й твоє велике знання…

— Мине зовсім мало часу, і місцеві заздрісники проженуть мене…

— Ворогів і заздрісників немає тільки в нездар, кастратів та померлих, — каже Фробен. — Талант мусить боротися а ледарями й дурнями.

— Одначе ледарів і дурнів надто багато, і їхній лемент заважає решті людей почути голос істини.

— Ледар дурний своєю плоттю, а дурень ледачий своїм мозком, і тому талант перемагає… — впевнено каже Фробен і, помовчавши, додає: — Хоча іноді йому не вистачає для цього короткого людського віку. Тоді його справу завершують учні…

Вночі вулицею вешталися новобранці. Хлопці співали пісні, голосно реготали, і голоси їхні котилися безлюдними коридорами сонного міста з глухуватим рівним звуком, наче кегельбанна куля. За ними квапливо скрадався вітер, човгаючи по тротуарах іржавим листям, злякано деренькочучи в шибках.

Я прокидався кілька разів, у кімнаті ще було зовсім темно. І холодно. Я закопувався якомога глибше в ковдру й знову засипав.

І вже зовсім уранці, коли треба було вставати, приснився мені дивовижний сон — ніби я граю на скрипці…

Скрипка була легенькою, плавно округлою. Звично твердо лежала вона у мене в руках, і, дивуючись самому собі, я водив по струнах смичком вільно й точно. Оглушливо звучала, піднімаючи мене, мов на крилах, німа музика без мелодії, ритму й ладу, і здавалася мені ця музика прекрасною, як дивовижне вміння, що зійшло до мене вночі й дарувало ні з чим не зрівняне щастя. Не знав я цієї зали й цієї сцени, і всі люди, які слухали мою безмовну музику, були мені незнайомі, і тільки скрипку свою я знав добре — темно-червону, а витонченим завитком, довгими химерними прорізами ефів на верхній деці, крізь які було видно чорний чіткий надпис «Антоніус Страдіваріус, Анна Марія, 1722» і широкий мальтійський хрест.

Я знав цю скрипку, мені просто не доводилося грати на ній раніше, та знав я її добре: адже саме її я знайшов у лабіринті Мінотавра, де багато місяців мені довелося блукати в пошуках украденої людської краси й радості. Та, пригадую, шукав я її не для себе, а для скрипаля Полякова — я ж тоді не вмів ще грати на скрипці. Я тільки тепер узяв її в руки, і вона сама заграла. Я глянув у залу — всі обличчя уважні й незнайомі; вони слухають мою музику. І раптом мене охопив страх: а що коли скрипка перестане сама грати, адже я лише статист, який тримає в руках чарівну музичну скриньку? Засвистять люди в залі, затупотять, з гнівом і реготом поженуть мене зі сцени, і в одну мить стану я нещасним і зганьбленим, як дільничний Поздняков.

Злякано дивився я в залу, а рука сама водила смичком, а може, це смичок водив за собою мою руку. І в усій залі не було жодного знайомого обличчя, поки раптом я не побачив, що хтось із гальорки мені махає рукою. Я вдивився краще й побачив, що це Шарапов, і він говорив мені так само безгучно, як я грав, та все одно мені було зрозуміло: «Грай, грай спокійно, ти вмієш грати…» Я повірив йому, і тієї ж миті безмовність розкололась, скрипка ожила, її сильний ясний голос здійнявся вгору, насичений, сповнений жаги… Я розплющив очі й прокинувся.

Я лежав під ковдрою, згорнувшись у клубок, і думав про химерне плетиво долі: мені спиться скрипка Страдіварі, котра в якийсь момент життя стала мені найдорожчою в світі, інструмент, який я ніколи не любив, з яким у мене досі пов'язаний гострий спогад мого голодного воєнного дитинства.

… У нашій квартирі жив чоловік — доцент з класу ударних інструментів у школі військових диригентів. Прізвище його було Малашев, і не любив я його всім своїм маленьким прямолінійним дитячим серцем. Не любив за все: за самовдоволене черево, яке він поважно проносив через коридор уранці зі своєї кімнати до вбиральні, за краватки «метелик», м'який берет і байдужу гидливість, з якою він ставився до мене. Малашев давав на дому уроки музики, чомусь на скрипці, і кожного дня до нього приходили акуратні хлопчики зі скрипками в акуратних блискучих футлярах, схожих на дохлих сомів. У цих футлярах були спеціальні кишеньки, де лежали загорнуті в пергамент сніданки — це я знав точно.

Їх було багато, цих дітей. Я вже їх усіх забув. І всі вони були з різними футлярами — коричневими, чорними, сірими. Але в усіх футлярах були сніданки: хліб з ковбасою, із шматочками вареного м'яса, з повидлом, з американським смальцем чи з маргарином. І мене це страшенно дивувало: якщо є якась їжа, то навіщо її тримати про запас, коли можна з'їсти зразу?

Я чекав їх на сходах, сидячи в порожньому віконному отворі, що виходив на чорний хід. Було там темно й тихо, і зрідка лише лунко грюкали двері на горішніх поверхах. Чорт, я чомусь завжди мерзнув тоді. Я дмухав на пальці, поки вони не відігрівалися, а потім засовував їх під пахви, їсти дуже хотілося. І я думав, що діти, які не з'їдають свої сніданки одразу, а подовгу носять їх із собою, можуть спокійно віддати їх. Мені. Я вже не став би носити їх з собою. Років тридцять минуло, а забути те постійне щемливе відчуття голоду не можу.

Діти не хотіли віддавати свої сніданки