Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Розуміння того, як уряд здійснює витрати, приводить до висновку, що питання доступності — справді не проблема, бо уряд завжди може собі дозволити «натискати на клавіші», щоб здійснити які завгодно витрати. Але це не означає, що уряд повинен це робити. Нижче наведено кілька закономірних причин для стримування урядових витрат:

• Занадто високі витрати уряду створюють ризик інфляції.

• Занадто високі витрати уряду можуть чинити тиск на обмінний курс.

• Занадто високі урядові витрати можуть залишити обмаль ресурсів для забезпечення приватних інтересів287.

• Уряд не повинен робити все — це негативно впливатиме на стимули в економіці.

• Під час складання бюджету перевагу може бути віддано розробці та оцінці саме урядових проектів.

Уявімо, що уряд вирішив організувати експедицію на Плутон, а для цього створити нові робочі місця та найняти 1000 науковців — спеціалістів із ракетно-космічних технологій. Перше зауваження: чи вдасться знайти 1000 достатньо кваліфікованих працівників із потрібними навичками? Навіть якщо уряд може дозволити собі такий план витрат, це ще не означає, що він здатен виконати своє завдання, якщо буде замало ресурсів. Уряд завжди стикається з обмеженням щодо наявності «реальних ресурсів». У зв’язку з цим постає інше питання: чи відповідають меті програми наявна інфраструктура, технології та знання? Це, безумовно, важливо. Припустімо, ці умови виконуються.

Друге зауваження стосується конкуренції з альтернативними можливостями використання ресурсів, що також називають фактором «альтернативної вартості». Якби ті 1000 спеціалістів у ракетно-космічній галузі були безробітні, альтернативна вартість їх прийняття на роботу була б дуже низька або нульова. (Або, наприклад, якби вони були не працювали й сиділи вдома з дітьми, нульовою альтернативною вартістю їх прийняття на роботу була б вартість дитсадка чи оплата послуг няні. Можна зробити висновок, що альтернативна вартість насправді не дорівнює нулю, але для безробітних людей вона дуже низька порівняно з перевагами, які можна отримати на бажаній роботі).

Значно важливіше те, що багато або більшість цих спеціалістів уже працюють або в приватному секторі, або на інших державних проектах. Через те, що суверенний уряд не обмежений у витратах, то може виграти у приватного сектору конкурентну війну щодо зарплат — якщо, звісно, цього захоче. У цьому випадку зарплати фахівців у ракетно-космічній галузі піднімуться так високо, що підприємці або наймуть працівників з іншою кваліфікацією, або взагалі закриють свої підприємства. Наслідки для підприємницького сектору будуть доволі відчутні — більші витрати на зарплатню, вищі операційні витрати й можливе погіршення виробництва в секторах, де залучені такі науковці або інші працівники, які здатні певною мірою їх замінити (можливо, деякі інженери мають такі самі знання, тож підприємства підвищать і їхні зарплати). Тож місія на Плутон може призвести до утворення «вузьких місць» (відносних дефіцитів за ключовими ресурсами) і до (дещо обмежених) стрибків цін. Таким чином, в альтернативній вартості найму спеціалістів із ракетно-космічних технологій державна економічна політика має оцінювати їхній перехід з інших місць працевлаштування.

До того ж масштабна урядова програма автоматично створює широкий фронт у конкурентній ціновій війні з недержавним сектором за робочу силу та інші ресурси, і тому можливий побічний ефект — збільшення решти зарплат та цін. Наприклад, під час великої війни, такої як Друга світова, уряд не лише мобілізує працівників до лав армії, а й переорієнтовує інші ресурси на виробництво воєнних товарів. Але якщо не контролювати кількість товару, ціни й зарплати, цілком можлива цінова та зарплатна інфляція. Зауважте, що для цього навіть не потрібна велика війна. Якщо урядові витрати підштовхують економіку до повної зайнятості (або навіть до дефіциту робочої сили), цілком імовірно, що це призведе до підвищення інфляції і без війни.

Високий рівень зайнятості й доходу за деяких обставин може також спричинити торговельний дефіцит (внутрішній попит на імпорт зростає стосовно іноземного попиту на експорт — про це йшлося в попередньому розділі). А це часто тисне на обмінний курс національної валюти (хоча кореляція між торговельним дефіцитом та знеціненням валюти не очевидна).

Тому, хоч уряд і може збільшувати витрати, спочатку треба зважити всі наслідки від використання ресурсів, які могли би бути задіяні деінде, і також можливий вплив на ціни та обмінний курс.

Є й інші причини обмежувати урядові витрати. Наприклад, консерватори часто твердять, що соціальні видатки державного бюджету впливають на економічні стимули. Високі соціальні стандарти можуть означати, що населенню насправді не потрібно працювати, бо досить добре живеться й за державні кошти. Або ж якщо уряд надає фінансову підтримку приватним компаніям, що стикаються з фінансовими труднощами, це може заохотити менеджерів інших приватних компаній іти на надмірні ризики, адже вони знають, що все одно держава компенсує збитки. Також корупційний уряд може фінансувати програми «друзів і сім’ї», але відмовляти у фінансуванні більш конкурентоспроможних програм — те, що часто називають «клановим капіталізмом». Тобто можливі складні й навіть небажані наслідки державних програм.

Потрібно проаналізувати вплив на приватний сектор. Що більше ресурсів переводиться з приватного користування в суспільне, то більша ймовірність отримати роздутий державний сектор і замалий приватний сектор. Навіть якщо ресурси призначені для суспільних потреб, все одно потрібно залишати достатньо для реалізації приватних інтересів та цілей. Певна річ, це питання не лише економічне (див. наступний параграф).

Усе це потрібно брати до уваги під час розробки урядової програми; закономірно, що негативні наслідки викликають занепокоєння щодо величини видатків, але не через можливу неплатоспроможність, а радше через побічні ефекти (або, як сказав би Дональд Рамсфелд288, «невідомі невідомі») урядових програм.

Нарешті, уряди повинні використовувати процес бюджетування (і вони насправді його широко використовують) — форму взятих на себе обмежень. Зазвичай обрані представники суспільства визначають суму коштів, яку витратять на певний проект. Далі керівник проекту відповідає за його закінчення в межах виділеної бюджетним процесом суми коштів. Якщо на програму витратили більше коштів, ніж було виділено, — це ознака поганого менеджменту. Процес бюджетування також допомагає зменшити фактори затягування з виконанням програми, що розширюють проект у часі та обсязі й посилюють владу його менеджерів та їхній престиж. Іншими словами, процес бюджетування — це ефективний механізм контролю й оцінювання державних проектів. Так, уряд може завжди дозволити собі витрачати більше, але процес бюджетування пропонує життєздатний інструмент суспільної відповідальності.

Насамкінець підкреслимо, що хоча суверенний уряд вільний від обмежень у питанні доступності ресурсів, які продаються за його валюту, це не означає, що він повинен витрачати без обмежень. Як ми покажемо в наступному параграфі, метою державних видатків має бути саме досягнення суспільної мети.

Домашні господарства та суб’єкти господарювання в капіталістичній економіці ухвалюють багато важливих економічних рішень, що впливають на рівень зайнятості та виробництва, структуру цього виробництва, розподіл доходу і на ціни, за якими продаються вироблені товари та послуги.

Інколи лунають твердження, начебто економіка «вільного ринку» складається з індивідуальних суб’єктів, які