Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

керують лише власними інтересами і можуть діяти «узгоджено», тільки якщо ними керує «невидима рука ринку». Навіть якщо сучасні капіталістичні економіки називають «ринковими», потрібно визнати, що економічна діяльність відбувається й поза ринком. Наприклад, багато операцій здійснюється в межах самих домогосподарств, великих родин або в межах певних соціальних груп. Батьки (переважно) піклуються про своїх дітей без грошової компенсації та без втручання «ринкових сил». Як давно довів економіст Рональд Коуз289, організація виробництва в компанії — це, за своїм задумом, спроба зменшити роль ринку, щоб збільшити ефективність компанії. Структура промисловості — зокрема вертикальна та горизонтальна інтеграція — теж своєрідне намагання уникнути впливу ринкових сил. Профспілки й управління компанії замінюють ринкові сили переговорами одне з одним та укладенням колективних договорів щодо робочого часу, розміру оплати та інших деталей.

Таким чином, висновок про подібність капіталістичних економік до «економік з вільними ринками», як про це розповідають у підручниках із макроекономіки, — надто загальний. Ще більше віри потрібно, щоб прийняти переконання, ніби уряд можна усунути, й тоді «невидима рука ринку» приведе наші реальні економіки в стан рівноваги.

Насправді економісти переконливо довели ще в 1950-х роках, що умов, за яких навіть украй спрощені економіки могли б досягти таких результатів (тобто стану рівноваги), в сучасному світі не існує. Науково не обґрунтовано, що «вільний ринок» — найкращий. (Це, звісно, не доводить, що «невидима рука» не працює — ми просто цього не знаємо, — але ми повинні зберігати скептицизм щодо такої можливості).

У будь-якому разі твердження, ніби вільний ринок найкращий (навіть якщо це так для якоїсь гіпотетичної країни), не працює для реальних сучасних капіталістичних економік.

Це тому, що всі сучасні капіталістичні економіки «змішані»: вони складаються як із великих корпорацій (зокрема транснаціональних), так і з профспілок та великих урядів (наприклад, федеральний уряд США — найбільший у світі покупець). Фізичні та юридичні особи працюють у соціо-політико-культурно-економічних структурах, які щось дозволяють і водночас в чомусь обмежують. Іноді мета домогосподарств та корпорацій збігається із так званою суспільною, хоча зазвичай вони суперечать одна одній. У цьому параграфі ми поговоримо про суспільну мету та про роль уряду в намаганні співвіднести приватні інтереси із суспільною метою.

Що таке суспільна мета? Насправді її не так легко визначити. Одне з найперших завдань будь-якої соціальної організації — забезпечити їжею, одягом, житлом, освітою та медициною, задовольнити правові й широкі соціальні потреби для виживання суспільства. І хоч це посібник з макроекономіки, зауважимо, що чітко розмежувати об’єкт економіки та інших соціальних наук, які вивчають соціальні процеси, неможливо. Ми зазвичай думаємо, що економіка — основне питання, яким опікуються соціальні організації, завдання яких — забезпечити матеріальними засобами для виживання: їжею, одягом, житлом тощо. Проте в усіх аспектах економіка «інтегрується» із соціальними питаннями, вона не лише впливає, а й сама перебуває під впливом культури, політики та соціальних інституцій. Навіть якщо ми погоджуємося, що будь-яка успішна економічна система має виробляти достатньо їжі для свого населення, все одно залишається багато відкритих питань. Яка саме їжа? Як її потрібно виробляти? Як розподіляти? Яку кількість вважати «достатньою»?

До того ж не існує суспільств, які складалися б з людей та соціальних груп, що завжди знаходять спільну мову. Завжди є якісь конфліктні твердження та цілі, які потрібно узгоджувати. Не існує єдиної очевидної суспільної мети, якої прагне досягти кожен член суспільства. Навіть якщо можна визначити поточні спільні цілі, вони все одно зміняться, бо змінюються думки та сподівання окремих людей. Суспільна мета — це поняття, що еволюціонує. Національний уряд повинен відігравати важливу роль у суспільстві, бо він допомагає визначити суспільну мету і встановити соціальну структуру між індивідуумами та групами, яка працюватиме на досягнення соціальних (приватних та суспільних) цілей. Довго побутувала думка, що для цього найбільше підходить демократичний уряд. Але нині навіть не ясно, якої форми має набути демократія.

Як підсумок наведемо три важливі тези. По-перше, суспільна мета — це широке поняття, що завжди еволюціонує. Воно змінюється залежно від часу та місця. Суспільна мета — це, по суті, прогресивний (в Америці це називають «ліберальний») план, завдання якого — постійно вдосконалювати матеріальний, соціальний, фізичний, культурний та психологічний добробут усіх членів суспільства. Її природна властивість — завжди прагнути досконалості, адже кінцевої точки досягти неможливо, бо межі поняття постійно розширюються.

По-друге, національний уряд поряд із міжнародними організаціями повинен відігравати важливу роль у формуванні нашого бачення, яким суспільством ми хочемо стати. Крім цього, влада на всіх рівнях має брати на себе ініціативу й розвивати різні інституції, встановлювати правила поведінки й санкції проти неприйнятних дій, щоб суспільство могло рухатися до поставленої мети.

Це підводить нас до третьої тези: все дуже дискусійно. Цілком можливо, що деякі цілі суперечать іншим, адже досягнення однієї може ускладнити досягнення іншої. Зацікавлені групи всередині суспільства можуть вести жорстку боротьбу проти урядової політики, що покликана досягати поставлених цілей.

Очевидно, що всі ці твердження виводять нас далеко за межі макроекономіки, на терени таких наук, як політологія, соціологія, релігієзнавство, культурологія, а також у сферу ідеології. Загалом консерватори тяжіють до вузького визначення суспільної цілі, прагнучи встановити для уряду обмеження. Натомість, на думку лібералів, уряд повинен відігравати набагато більшу роль у забезпеченні суспільних потреб. Хоча макроекономіка і може пролити більше світла на це питання, вона не здатна дати переконливу та вичерпну відповідь.

Далі ми поговоримо про консервативний підхід до MMT австрійської школи економіки (див. параграф 8.7). Ми побачимо, що MMT чудово узгоджується з економікою, в якій уряд відіграє незначну роль і погляд на «суспільну мету» доволі вузький. Такий підхід не використовується в цьому посібнику, але загалом він відповідає MMT. Це важливе зауваження. Сама по собі MMT не підтримує ані правої позиції, ані лівої. З одного боку, MMT — це просто опис. Але якщо MMT підкріпити ліберальними поглядами на суспільну мету або якщо, окрім суспільної мети, говорити про такі речі, як «повна зайнятість та цінова стабільність» чи навіть просто «економічна стабільність», тоді теорія може допомогти досягнути суспільних цілей, швидко відкинувши на задній план переконання, ніби уряд не може «дозволити» собі такої економічної політики.

7.3. Функціональні фінанси

У 40-х роках ХХ століття Абба Лернер запропонував свій підхід функціональних фінансів до провадження економічної політики. Він сформулював два принципи.

Перший принцип: якщо внутрішній дохід надто низький, уряд повинен витрачати більше (це стосується податків). Безробіття — достатній індикатор такого стану: якщо існує безробіття, то урядові витрати занизькі (або податки зависокі).

Другий принцип: якщо внутрішня процентна ставка надто висока, то, щоб її знизити, уряд повинен забезпечити економіку більшою кількістю «грошей» у формі банківських резервів.

Ідея доволі проста. Уряд, який емітує плаваючу національну валюту, має свободу в проведенні фіскальної та монетарної політики, а відповідно може витрачати стільки, скільки потрібно, щоб досягти повної зайнятості та встановити цільовий рівень процентної ставки на бажаному рівні. Для суверенної держави питання «доступності» витрат не становить якоїсь проблеми; вона витрачає шляхом збільшення банківських рахунків власними IOU, тобто тим, що в неї ніколи не скінчиться. Якщо в країні існує проблема безробіття, суверенний уряд завжди може найняти непрацевлаштованих, які насправді завжди готові працювати за гроші.

Лернер розумів: це