Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

не означає, що уряд може витрачати досхочу, адже високі витрати все одно призведуть до інфляції (як ми вже казали, ні MMT, ні підхід функціональних фінансів не стверджують, що урядові витрати не впливають на обмінний курс). Коли на початку 1940-х років Лернер уперше представив теорію функціональних фінансів, інфляція не була найбільшою проблемою; США тоді переживали дефляцію після Великої депресії. Проте з часом інфляція стала викликати серйозне занепокоєння, і, щоб її обмежити, Лернер запропонував контролювати ціни та зарплати. На його думку, це мало наблизити економіку до стану повної зайнятості. Та зараз нас не цікавить, чи справді б це ослабило інфляційні процеси в ефективний і бажаний спосіб. Важливо те, що Лернер стверджував, що уряд повинен використовувати свою купівельну здатність, щоб рухати економіку до повної зайнятості, при цьому вживаючи заходів для боротьби з інфляцією.

Лернер відкидав поняття «здорових фінансів» — тобто твердження, що уряд має керувати своїми фінансами так, як це роблять домогосподарства чи підприємства. Він не бачив жодної необхідності в намаганнях уряду збалансувати свій бюджет — щороку, протягом економічного циклу чи взагалі коли-небудь. На думку Лернера, підхід «здорових фінансів» (бюджетне балансування) не «функціональний»; він не допомагає досягти суспільної мети (наприклад, повної зайнятості). Якщо бюджет уряду випадково збалансувався — нехай. Якщо він ніколи не збалансовується — це теж добре. Лернер відкидав і будь-які спроби утримувати рівень бюджетного дефіциту нижче певного порогового співвідношення із ВВП; те саме стосується довільного рівня державного боргу щодо ВВП, який визначається як пороговий показник. На його думку, повної зайнятості можна досягти лише з «правильним» дефіцитом державного бюджету.

Відповідно, «правильний» рівень державного боргу — це той, що допомагає досягти бажаного цільового рівня процентних ставок. (Таке бачення контрастує з традиційними поглядами про «стійкість» бюджетного дефіциту та рівня державного боргу, про що ми говорили раніше). Це твердження випливає з другого принципу функціональних фінансів: якщо уряд випускає забагато облігацій, він, крім того, мусить випускати обмаль резервних грошей та готівки. Щоб вийти із ситуації, державне казначейство (чи міністерство фінансів) та центральний банк будуть змушені припинити продаж облігацій, а центральному банку доведеться активізувати на відкритому ринку власні операції з викупу державних облігацій у недержавного сектору (що збільшить банківські резерви через бухгалтерські проводки з кредиту резервних рахунків комерційних банків у центральному банку). Це понизить процентну ставку овернайт на ринку резервних грошей, адже комерційні банки тепер матимуть більше резервів, а громадяни — більше готівки.

Власне, відповідно до другого принципу, уряд повинен дозволити комерційним банкам, домогосподарствам та корпоративному секторові досягнути балансу в сукупному портфелі активів недержавного сектору між обсягом «грошей» (резервних грошей та готівки) й державних облігацій. Звідси випливає, що продаж державних облігацій — це насправді не операція запозичення, за допомогою якої уряд здійснює бюджетні витрати з дефіцитом. Частиною монетарної політики радше може бути продаж облігацій, завдання якого — допомогти центральному банку досягти цільового рівня процентних ставок. Усі ці твердження відповідають сучасним поглядам на гроші, описаним у попередніх параграфах.

Блок: Версія функціональних фінансів Мілтона Фрідмана:пропозиція з інтеграції фіскальної та монетарної політики

На тлі сучасної загальноприйнятої думки, що бюджетні дефіцити створюють загрозу, погляди Лернера видаються дещо радикальними. Несподівано, але свого часу вони зовсім такими не були. Як відомо, Мілтон Фрідман був консервативним економістом і затятим противником «великого уряду» та кейнсіанської економічної теорії. Ніхто не мав таких визначних наукових напрацювань на тему обмеження фіскальної і монетарної політики, як Фрідман. Ще в 1948 році він висунув пропозицію, що була майже ідентичною Лернеровій теорії про функціональні фінанси. Усе це свідчить, як далеко сучасні дискусії відійшли від чіткого розуміння простору для економічної політики, доступного суверенному урядові. А також показує, що ідеї Лернера, очевидно, були на слуху, й економісти — прихильники різних політичних сил — ділилися ними між собою. Далі ми звернемося до роздумів Пола Самуельсона, який аргументує нинішню плутанину навколо фіскальної та монетарної політики. Як дає зрозуміти Самуельсон, така плутанина була створена навмисне, щоб надати цій сфері певної містики.

Якщо коротко, то в 1948 році Мілтон Фрідман опублікував статтю під назвою «Монетарна та фіскальна концепція економічної стабільності», в якій запропонував урядові дотримуватися збалансованого бюджету лише в разі повної зайнятості, а під час економічних спадів та підйомів — дефіцитів та профіцитів відповідно. Немає сумнівів, що більшість економістів на початку післявоєнного періоду поділяли цю думку. Та Фрідман пішов далі, і його формулювання майже повністю відповідають підходу функціональних фінансів Лернера. Так, на думку Фрідмана, всі державні витрати мали б оплачуватися через випуск державних грошей (як готівкової валюти та безготівкових резервних грошей на рахунках комерційних банків у центральному банку); коли податки сплачено, ці гроші підлягають «знищенню» (так само, як ви розриваєте свої IOU, коли вам їх повертають). Таким чином, бюджетні дефіцити спричиняють чисте створення грошей. Бюджетні профіцити призводять до чистого скорочення або вилучення грошей.

Фрідман запропонував поєднати монетарну та фіскальну політику, використовуючи бюджет уряду, щоб контролювати емісію грошей у протициклічний спосіб. (Він також пропонував скасувати створення грошей приватними (комерційними) банками, зобов’язавши їх до 100 %-го резервування. Цю ідею він запозичив в Ірвінґа Фішера290 та Генрі Саймонса291, які сформулювали її ще на початку 30-х років ХХ століття. Відповідно до його пропозиції, приватні комерційні банки не мали права на чисте створення грошей. Вони б розширили постачання банківських грошей, лише накопичивши резерви грошей, які випустив уряд. Тут ми опустимо частину пропозицій Фрідмана, сформульованих у його статті. Але в разі схвалення всіх його пропозицій між дефіцитом державного бюджету та створенням грошей було б забезпечено зв’язок «один до одного»). Підхід Фрідмана різко контрастує з пізнішими традиційними поглядами (такими як ті, що пов’язані з моделлю IS-LM292, докладно пояснюваною в підручниках із макроекономіки), які розглядають монетарну та фіскальну політику крізь призму «дихотомії». Пізніше Фрідман заперечував зв’язок між фіскальною та монетарною політикою, доводячи, що центральний банк повинен контролювати грошову пропозицію. Та принаймні в праці 1948 року він чітко пов’язує їх, що відповідає підходові Лернера.

Фрідман вірив, що його пропозиція віддасть у руки уряду потужну контрциклічну силу, яка допоможе стабілізувати економіку, адже фіскальна та монетарна політики діють сукупно: за безробіття — дефіцити та нетто-створення грошей, а за повної зайнятості — профіцити та нетто-знищення грошей. Крім того, його план контрциклічного стимулювання складений за правилами, а не відповідно до дискреційної політики; він діятиме автоматично, швидко і завжди на належному рівні. Як відомо, пізніше Фрідман прославився своєю недовірою до дискреційної політики, віддаючи перевагу «правилам», а не «владним інституціям». Праця 1948 року обстоює прив’язування політики до правил, що автоматично стабілізують випуск продукції та зайнятість на майже максимальному рівні.

Як ми бачимо, план Фрідмана досить близький до опису того, як економічні процеси відбуваються в суверенній державі. Витрачаючи, уряд створює «грошову базу» — зараховує резервні гроші (бухгалтерські проводки з кредиту) на резервні, або кореспондентські, рахунки комерційних банків у центральному банку. Коли уряд оподатковує, то знищує «грошову базу», списуючи (здійснюючи бухгалтерські проводки з дебету) резервних грошей з рахунків банків у центральному банку. Дефіцит обов’язково стає причиною нетто-вливань резервів у банківську систему — того, що Фрідман називав створенням грошей.

Найчастіше суспільство переконане, що уряд фінансує свої витрати через податки і що дефіцит змушує уряд позичати назад свої гроші,