Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

щоб мати змогу витрачати. Однак будь-який ґрунтовний аналіз балансового ефекту фіскальних операцій покаже, що Фрідман (як і Лернер) не помилявся: уряд витрачає, створюючи гроші «натисканням кнопок» у своїй комп’ютерній системі, коли здійснює бухгалтерські проводки із зарахування коштів на баланси суб’єктів недержавного сектору економіки.

Але якщо це так, чому нам не вдається підтримувати повну зайнятість? Проблема в тому, що автоматичні стабілізатори не достатньо сильні, щоб нівелювати коливання приватного попиту. Зауважте, що, на думку Фрідмана, дефіцит і, відповідно, випуск чистих грошей триватимуть доти, доки економіка функціонуватиме нижче повної зайнятості. Знову ж таки, такий підхід досить близький до погляду Лернера на функціональні фінанси і, як ми вже говорили, в ранні післявоєнні роки був загальноприйнятим серед економістів. Але сьогодні майже ніхто з поважних економістів чи політиків не погоджується з цією думкою: вони переконані, що це спричинить інфляцію і / або виснажить бюджет. Такий нині плачевний стан економічної освіти.

У пропозиції Фрідмана розмір бюджетних витрат уряду визначався тим, що, на думку населення, має забезпечувати уряд. Відповідно, ставки податків встановлювалися б таким чином, щоби балансувати бюджет лише за повної занятості. Очевидно, що це узгоджується з підходом Лернера: якщо існує безробіття, урядові потрібно більше витрачати, не переймаючись питанням, чи це генерує бюджетний дефіцит. Загалом, відповідно до пропозиції Фрідмана, бюджетні витрати, щоб грати роль автоматичного стабілізатора, мають рухатися контрциклічно. Власне, так і функціонують сучасні державні бюджети: дефіцит зростає в період економічного спаду й скорочується на підйомі. Під час стрімких економічних підйомів бюджети навіть переходять у профіцит (таке сталося в Сполучених Штатах за президентства Клінтона). Зазвичай же такі коливання балансу державного бюджету до дефіциту недостатньо великі, щоб підтримувати повну зайнятість в економічному секторі.

7.4. Функціональні фінанси vs бюджетні обмеження

До початку 70-х років ХХ століття про підхід функціональних фінансів Абби Лернера вже майже забули. В академічних колах його замінили на «обмеження державного бюджету». Ідея проста: державні витрати обмежені податковими надходженнями, можливістю позичати (продавати облігацій) та «друкувати гроші». З цього погляду уряд насправді витрачає податкові надходження й позичає гроші на фінансових ринках для того, щоб фінансувати нестачу податкових надходжень. Якщо все інше не спрацює, він може запустити друкарські верстати, але більшість економістів зневажають такі дії, бо це, мовляв, спричиняє високу інфляцію. Вони постійно покликаються на такі гіперінфляційні випадки в історії, як Веймарська республіка в Німеччині, досвід Угорщини або нинішнє Зімбабве, як на застережливі казки проти «фінансування» витрат шляхом друку грошей. (Високу інфляцію та гіперінфляцію ми розглянемо в розділі 9).

Зауважте, тут діють два пов’язані між собою фактори. Перший полягає в тому, що в уряду, як і в будь-якого домогосподарства чи родини, є «обмеження». Родина одержує дохід у формі зарплати, процентних доходів та прибутків від інших активів. Якщо цього недостатньо, вона може підтримувати дефіцит, позичаючи в банку чи в іншої фінансової установи. Вважається, що уряд, на відміну від домогосподарств, може надрукувати гроші, однак це сприймається як надзвичайна поведінка (остання надія) і взагалі погана ідея.

Такий підхід засвідчує нерозуміння того, що всі урядові витрати фактично здійснюються через бухгалтерські проводки з кредиту банківських рахунків — тобто «натисканням на клавіші», що більш схоже на «друкування грошей», ніж на «витрати з наявного доходу». Це, відповідно, тягне за собою другий фактор, який показує, що представники традиційного підходу не усвідомлюють, що уряд як емітент державної валюти не може насправді покладатися на платників податків та фінансові ринки в забезпеченні себе потрібними «грошима». Від самого початку платники податків та фінансові ринки лише повертають урядові «гроші», які вони отримали від уряду (який або витрачає їх, або надає як позику, щоб підтримувати національну валюту в обігу). Платники податків сплачують податки, використовуючи IOU уряду; натомість комерційні банки використовують IOU уряду, щоб купувати в нього державні облігації.

Ця плутанина серед економістів породжує погляди, пропаговані політиками та засобами масової інформації: мовляв, уряд, що постійно витрачає більше за свої податкові надходження, «живе не по кишені», заграючи з власною неплатоспроможністю, бо фінансові ринки в будь-який момент можуть «перекрити кран» із позикових коштів. Без сумніву, деякі макроекономісти не роблять подібних помилок; вони усвідомлюють, що суверенний уряд насправді не може стати неплатоспроможним у власній валюті. Вони розуміють, що коли настане час, уряд виконає всі свої обіцянки, адже «ввімкне друкарські машини». Але такі думки змушують їх здригатися, бо це наражає країну на ризик інфляції чи навіть гіперінфляції.

Дискусії між урядовцями — принаймні в США — ще більше все заплутують. Наприклад, президент Обама протягом своїх термінів часто стверджував, що урядові США «не вистачає коштів»293, наче домогосподарству, яке витратило всі заощаджені гроші з родинної скарбнички.

Але як ми до цього дійшли? Як ми могли забути те, що так чітко розуміли Лернер та Фрідман?

Сполучені Штати (й багато інших держав) насправді стикалися з інфляційним тиском з кінця 60-х і до 90-х років (бодай періодично). Ті, хто вірив, що інфляція стала наслідком саме завеликих урядових витрат, допомогли створити «релігію» збалансованого бюджету для боротьби з інфляцією (див. тематичний блок про позицію Пола Самуельсона). Те, що економісти та урядовці спершу вважали міфом, тепер визнали істиною. І надалі хибне розуміння розвивалося.

Можливо, спочатку міф був «функціональним» (тобто дієвим) — обмежував уряд, який в іншому разі витрачав би забагато, створюючи інфляцію. Але, як і багато інших корисних міфів, він став шкідливим — це приклад того, що Джон Кеннет Ґелбрейт називав «невинним шахрайством», тобто необґрунтованим переконанням, яке перешкоджає належній поведінці. Суверенні уряди повірили в те, що вони справді не можуть «дозволити собі» економічну політику, яку більшість вважає бажаною, бо можуть стати неплатоспроможними. За іронією долі, у розпал найгіршої економічної кризи з часів Великої депресії 1930-х років президент Обама продовжував твердити, що в уряду США «закінчилися гроші» — що він не може провадити економічну політику, яку більшість людей вважає бажаною. Рівень безробіття зріс приблизно до 10 %. Уряд був паралізований; він не міг прийняти економічної політики, яку підтримував Лернер (і також Фрідман — див. попередній блок), тобто витрачати в достатньому обсязі, щоб повернути економіку до стану повної зайнятості.

Але протягом кризи ФРС (як і деякі інші центральні банки, зокрема Англії та Японії) здебільшого дотримувалася другого принципу Абби Лернера: центральний банк США надав комерційним банкам більш ніж достатньо резервів, щоб утримувати одноденну процентну ставку майже на цільовому рівні, який він встановив близько нуля. Він купував фінансові активи в банків (ця монетарна політика відома як кількісне пом’якшення) в рекордних обсягах (1,27 трлн доларів США під час першої фази кількісного пом’якшення і ще 600 млрд доларів у другій фазі294). На слуханнях у Конгресі США голові ФРС Бернанке фактично влаштували допит щодо того, де він узяв «гроші» на придбання облігацій. Він (слушно) констатував, що ФРС просто створила їх, збільшивши залишки резервних грошей на резервних рахунках банків — просто «натискаючи на клавіші» (див. наступний блок-вставку нижче). У ФРС ніколи не можуть скінчитися «гроші»; він може дозволити собі придбати будь-які фінансові активи, які банки готові йому продати. І все-таки наш президент, а також чимало