Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись, на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв'язку, за якою торохкотять моторами два легкі і три вантажні авта, – та ще системи "Пежо", на височезних колесах, які мають можність зручно поконувати перешкоди поганих шляхів.

Ми протяглися через греблю, на якій ледви не загрязла "техніка", та пішли широким шляхом, що повільно піднімався вгору.

Проїзджаючи попри німецький штаб, заїхав я туди, щоб довідатись, які там принято рішення. Зустрів мене сам Едлєр фон Донау і негайно покликав до себе в кімнату та заявив, що, не дивлячись на його представлення про небезпеку залишення району Хоролу до ліквідації "франтірєрів", наказано йти на Полтаву, бо ворог заняв сильну позицію в Абазівці, яку йому наказано обійти з півдня. В Хоролі буде стояти етапна піша частина, яка має держати цей район. Його бригада за якої півгодини вирушить у похід.

Я дігнав полк, що вже тягнувся по косогорах того пасма горбів, що між рікою Хоролом та Ворсклою, обходячи з півночі та зі сходу Єреськівську рівню, яка наче денце великої миси лежить між цими горбами і лучиться із лісовою багнистою рівниною Чернигівщини та північної Слобожанщини. Від тієї рівнини повівав у цей день холодний північно-східний вітер і ніс з собою розпатлані, як московські нечесані бороди, хмари. Проймав непривітний холод, а часом по верхах, де вже підсох шлях, несло порохом в очі коням та людям.

Зате нашому "автовідділові" радість – сухо, твердо і він стукотить моторами та вимахує колесами, поспішаючи попереду полку на Білоцерківку, де намічений довший відпочинок, бо вона у віддалі 34 кільометрів від Хоролу, а далі ще до Решетилівки 26 кільометрів, отже, знову цілий перехід на 60 кільометрів. Автовідділ має приготовити нам обід і все, що треба.

Щойно від'їхали наші "автяки", як ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами, а попереду неї їхав віз та якась панська бричка, а коло них поприв'язувані посідлані коні.

За деякий час цей "транспорт" нас дігнав і в бриці ми побачили пана сотника Епова з якоюсь жінкою поруч, з салдатом на козлі, а на возі, повному всяких клунків, ще двох людей у цивільному одязі. Проїзжаючи попри полк, сотник Епов попращав нас, сказавши, що він їде до свого уральського козачого війська, якби довелося проскочити крізь большевиків. Більше ми його вже не бачили.

Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла та нарешті, трохи не доходячи до села Родіонівки, в той мент як ми звільнили бігу, полк вирівнався з полком Едлєра фон Донау, а за ними і його бриґада. Німецькі коні йшли широким поважним трухом, як ходить лише навикла до довгих і важких походів кіннота: коні невідпарені держать голови рівно і дещо в долину, дихають рівно, як механічні мухи, їздці не махаються на сідлах, а рівно то піднімаються, то опускаються під такт їзди, хвилюючись як море, а ціла маса робить вражіння не живучих істот, тільки одної великої порушаючоїся машини.

Очевидячки нам годі йти з ними в перегони звичайними методами, бо в полку 50% коней та 20% їздців новобранці з Лубен та Хоролу, які горячаться та герцюють в початку маршу, а тепер на другій третині його вже спарилися, задихалися і з тугою вижидають тієї хвилини, коли їм, коневі та їздцеві, дозволять перестати творити одну цілість, ніби центавра, і хоч кожному прийдеться працювати далі, але своїми силами.

Ось чому спокійненько пропустивши всю німецьку бриґаду, не дивлячись на ознаки невдоволення в старих козаків і коней, та переждавши деякий час, аж німці сховалися поза закрутом дороги, я спокійненько командую: "З коней! за поводи, ходом руш" і йдемо собі кроком як на прохід.

"Так вони чорт зна як нас обженуть" – бурмотить Андрієнко. "Стрівай, у кожного своя метода, все одно попереду будемо".

Як вже люди трохи відпочали і коні відсапнули, сідаємо знову та валимо вперед.

Село Родіонівка забите німцями: люди обідають, а коней годують сіном не розсідлуючи, значиться йдуть ще далі.

Переходимо попри них, причому помічаємо, як при нашому наближенню німецькі старшини лаючись спішно витягають вояків із хат; деякі вояки зазбирують порозкидане по вулиці сіно та взагалі підтягаються.

Очевидячки даний був строгий наказ щодо реквізіції, але війна війною, тому не все як на папері.

Висилаю до старости двох розуміючих німецьку мову гайдамаків на те, щоби села не кривдило німецьке військо, зокрема, якщо прийде не до платної реквізиції, та йду далі.

Коло пів до третьої години ми прийшли до Білоцерківки – місточка селянського типу з невеличким відсотком жидівського населення.

Автовідділ сповнив своє завдання і нас чекала вже по хатах гаряча страва, а квартирієри з автовідділу миттю порозводили по хатах втомлених гайдамаків. На квартирах ще одна приємна несподіванка: вже приготовлені солом'яні скрутлі до розтирання коням ніг та селяни, які під доглядом гайдамаків мали цю операцію доконати.

За три годині коні та люди знову здатні до походу, дарма що 34 кільометри вже зробили.

Під час цього нашого відпочинку прибув до полку загін в силі 48 вершників на добрих конях і з доброю зброєю. Були це партизани "Баса", які вирішили приєднатись до нас і один із них сидів якраз на славному "Рекорді" того хорольського добродія. Прибувші продиралися манівцями, виминаючи німецькі стежі, та повідомили, що німці з Родіонівки пішли на південний схід від шляху та що "Басівські партизани" вирішили піти частинно в район Єреськ, куди пішов і сам Бас, а ті, що мали добрі коні та зброю, навздогін за Гордієнківцями, щоби до них приєднатись; решта вирішила влитись або до "найбільше лівого" українського пішого полку, або до маршових Гордієнківських сотень.

Вони розказали про трагічні подробиці останніх невдалих спроб боротися