Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Прибувших поділено між 2 та 4 сотні скорострільців. Найбільше їх припало до 4 сотні, яка тому набрала вигляду справжньої бойової одиниці, але разом і з тим такої бунтарсько-лівої закраски, що нераз її необчислені кроки ставили в ризиковне становище весь полк у тій складній ситуації в присутности німців і загального поправіння, мовляв, цілого українського життя, а головно військової вищої команди, яка поволі вищірювала свої зуби, відкриваючи своє правдиве облича.

Вже вечеріло, коли ми вирушили далі й прийшли до Решетилівки вже цілком пізно, десь в 11 год. в ночі.

Висланий вперед автовідділ підготовив відпочинок для полку і доніс, що в Решетилівці перебуває і штаб нашої дивізії, який висів тому із ваґонів.

Я зголосився в отамана Натіїва та мусів вислухати докори за це, що задержався у місті Хоролі, бо тепер німці напевно увійдуть скорше в Полтаву.

Я заспокоїв отамана, що ми вспіємо бути першими, якщо Москалі не зашвидко повтікають з Абазівських позицій.

Розпитував Натіїв також і про настрої в полку та між іншим запитав, чи гайдамаки дістали платню за квітень. Далебі, і штаб полку і гайдамацтво позабули про платню. Харчеві гроші або видавалося на руки сотенним, або виплачувалось мешканцям, одяг здобував полк і т. д. Довелося сказати, що грошей більше чим досить, але не було часу подумати про складення відомостей. А чи не має невдоволення серед гайдамаків за це, що не дістали платні – спитав отаман, – бо піхота Запорожської дивізії, зокрема Республиканці вже виявляли невдоволення затримкою платні, а штаб не мав грошей, щоби всім виплатити; чи командант Гордієнківців не був би такий ласкавий позичити для штабу 80 тисяч карбованців, яких не достає.

Трохи здивований такою формою звернення, попрохав я лишень наказу передати такі а такі суми штабові дивізії та видати відповідне поквітування.

Очевидячки, щось зміркувавши, один із ад'ютантів штабу доклав отаманові Натіїву, що добре було би, коли б командант кінного полку надіслав потрібну кількість верхових коней для старшин штабу.

Дякую! це значить залишити без коней майже цілу сотню. Отже, не чекаючи розпорядження, довелося з'ясувати панові, як тоді звали осаулові, що гроші це справа господарча і від них успіх кінного бою мало залежний, а кінь то це головна зброя кінноти. Врешті штабовці в часі війни мають залізниці, телефон і олівець, а коні тільки забиратимуть місце непотрібно в ешелоні і треба буде для них окремих возів та ще доведеться турбуватися, щоби не скалічіли при довгому перебуванню в возі. Так і обійшлося без приділу коней.

На ранок 30.IV. (2) забухали вистріли в стороні Абазівки, і Гордієнківці рушили на ці згуки, щоб виконати наказ і заняти першими Полтаву.

Довго йдемо шляхом, що тягнеться по верхах горбів, і нарешті перед нами відкривається ціла панорама бою.

Залізничий шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги – між ними і "Заамурець" і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка огневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги.

Для німців ситуація ускладнюється тим, що високі горби, по яких проходить шлях, дуже повільно спускаються до води і не дають зручних позицій для гармат, яких москалі мають таки чимало. Ось і тепер німецька батерія стоїть майже на відкритій позиції і то ледви досягає до панцирників, а її обстрілюють якісь польові гармати, що ледви виблискують своїми стрілами за хуторами того берега.

Ну, маємо ще час. Спиняємось у якихсь то хуторах при шляху, висилаємо стежі в сторону правого німецького крила і спокійнесенько росташовуємося на відпочинок; хай собі німці на здоровлячко б'ються, ми зберемо сили на рішучий мент, тим більше, що ми знаємо, що друга бриґада німецької кінноти теж затримана поганими шляхами та переправами і нині до Полтави не дійде.

Вже під вечір перейшли нарешті німці через потік, і підняли на прощання велику стрілянину російські панцирники. За цей час до полку підійшов і наш старий знайомий "Партизан", який, довідавшись, що ми проходимо Решетилівку, вивантажився та приїхав собі до нас, де несподівано знайшов базу в нашім автовідділі. Щойно німці подали коноводів, ми були вже коло переправи на греблі недалеко спаленої стації та почали переходити через неї, зустрічаючись з німецькими кінними відділами, які переходили назад на західний беріг річки, залишаючи на східньому березі своїх наколесників. Тактичне правило, що для кінноти: "Ін дер нахт кайне шляхт" (в ночі ніякого бою), тут дотримувалось, тому до нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли – "у Полтаву". – "Але там ворожа піхота"... – "Проженемо"! Очевидячки, він вирішив, що ми просто переходимо на сторону ворога, бо за нами пішла на пристойній віддалі німецька стежа на гарних конях.

Перейшовши німецькі сторожі та виславши свої стежі вперед, посуваємось у западаючій темряві далі, поки у п'яти кільометрах від Абазівки наші стежі не спинив крісовий вогонь.

Пробує уговкати його та пропустити нас далі "Партизан", але з ним починають балакати скоростріли, а тому і він відходить.

Зимно. Із хмар, що закривають майже ціле небо, починає політати сніжок. Шукаємо захисту у повнім бойовім поготівлю в якихсь хуторах, широко роскинених попри шлях. На самому шляху притулився до близчого хутора "Партизан", а недалечко від нього штаб. Німецька стежа, побачивши, що ми почали з ворогом бій, зголосила про це в штабі для зв'язку.

Місяць, що ще час до часу виринав із-за густих хмар, тепер зник зовсім, а до того сніжок став політувати рясніше. Наші стежі кінно та пішо почали шукати якоїсь щілинки у ворожій сторожі, щоби проскочити на зади, і тому постріли тріскали безнастанно по одному, по два, а