Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Ось бачите! – вигукнув Вілсон.– Тепер усе ясно. Я так і знав, що мою записку було вкрадено!

– Вкрадено?! – заволав Білсон. – Я вам покажу, як мене...

Голова. Спокійно, панове, спокійно! Сідайте обидва, прошу вас!

Вони скорилися, обурено трясучи головами та бурмочучи щось собі під ніс. Публіка була ошелешена,– така-бо чудна історія! Як же тут вчинити?

І раптом з місця підвівся Томсон. Томсон був шапкар. Йому дуже хотілося належати до числа дев’ятнадцятьох, але така честь була надто велика для власника маленької майстерні. Він сказав:

– Пане голово, дозвольте мені звернутися до вас із запитанням: невже обидва добродії мають рацію? Зміркуйте самі, сер, чи могли б вони звернутися до чужинця з однаковісінькими словами? На мій погляд...

Але його перебив кушнір. Кушнір був незадоволений. Він вважав, що йому сам бог велів зайняти місце серед тих дев’ятнадцятьох, але вони його ніяк не визнавали. Тому він поводився безцеремонно і вислови не дуже добирав.

– Не в тому річ. Такий збіг може трапитися двічі за сто літ. Що ж до решти, то дозвольте не повірити. Щоб хто-небудь з них подав жебракові двадцять доларів?! (Грім оплесків).

Вілсон. Я подав!

Білсон. Я подав!

Вони обидва стали викривати один одного в крадіжці записки.

Голова. Тихше! Сідайте обидва, прошу вас. Обидві записки весь час були при мені.

Чийсь голос. Чудово! Тоді більше й говорити нічого!

Кушнір. Пане голово! По-моєму, тепер усе ясно: один з них заліз до другого під ліжко, підслухав розмову між чоловіком і жінкою й вивідав їхню таємницю. Я б не хотів бути занадто різким, але нехай мені дозволено буде сказати, що вони обидва на таке здатні. (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Беру своє зауваження назад, сер, але тоді давайте повернемо справу так: якщо один з них підслухав, як другий говорив своїй дружині ці слова, то ми його тут-таки й викриємо.

Голос. Яким чином?

Кушнір. Дуже просто. Записки не збігаються слово в слово. Ви б і самі це помітили, якби прочитали їх відразу одну за одною, а не захопилися сваркою.

Голос. То в чому ж різниця?

Кушнір. В записці Білсона є слово «вже», а в другій – нема.

Голоси. А й справді!

Кушнір. Отже, коли голова оголосить записку, що лежить у торбині, ми довідаємося, хто з цих двох шахраїв... (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Хто з цих двох пройдисвітів... (Голова: «Ще раз – до порядку!») Хто з цих двох добродіїв (Сміх, оплески)... заслуговує на титул найпершого безчесного брехуна, вихованого нашим містом, яке він зганьбив і яке тепер задасть йому бобу! (Бурхливі оплески).

Голос. Розв’яжіть торбину!

Містер Берджес зробив у торбині надріз, застромив туди руку й витяг конверт. У конверті було запечатано два складених навпіл аркушики. Він сказав:

– Один з написом: «Не оголошувати доти, доки голова не ознайомиться з усіма надісланими на його ім’я повідомленнями, якщо такі будуть». Другий має заголовок: «Матеріали для перевірки». Дозвольте мені зачитати цю записку. В ній сказано таке:

«Я не вимагаю, щоб першу половину фрази, яку сказав мені мій благодійник, було наведено точно, бо в ній не було нічого особливого, і її легко можна було забути. Але останні слова настільки значні, що їх важко не запам’ятати. Якщо їх буде передано неправильно, значить, людина, що претендує на одержання спадщини, бреше. Мій благодійник попередив мене, що він рідко дає будь-кому поради, а якщо вже дає, то тільки першорядні. Потім він сказав таке – і ці слова ніколи не зітруться мені з пам’яті: «Ви не така погана людина…»

Півсотні голосів. Правильно! Гроші належать Вілсонові! Вілсон! Вілсон! Нехай виголосить промову!

Всі посхоплювалися з місць і, скупчившись круг Вілсона, тиснули йому руки й осипали палкими поздоровленнями, а голова стукав молоточком по столі й голосно закликав збори:

– Увага, панове, увага! Будьте ласкаві, дайте ж мені дочитати!

Коли тишу було відновлено, він повів далі:

– «Ідіть і спробуйте виправитись, а ні, то – пригадаєте моє слово – настане день, коли гріхи зведуть вас у могилу, і ви потрапите в пекло або в Гедліберг. Перше – краще».

В залі запанувала зловісна тиша. Обличчя громадян затуманили хмарки гніву, але трохи згодом хмарки ці розвіялися, і крізь них стали пробиватися глузливі посмішки. Пробивалися вони так настирливо, що стримати їх було неймовірно важко. Репортери, громадяни міста Брікстона та інші гості нахиляли голови, затуляли обличчя руками й задля пристойності вживали героїчних зусиль, щоб не зареготатися. І тут, ніби навмисне, тишу порушив громовий голос – голос Джека Голідея:

– Оце так справді першорядна порада!

Тепер не втримався ніхто – зареготали і свої, і чужі. Містер Берджес – і той втратив свою поважність. Побачивши це, збори визнали себе остаточно звільненими від потреби стримуватися і охоче скористалися з такого потурання. Реготали довго, реготали зі смаком, реготали від щирого серця. Згодом регіт поволі ущухнув. Містер Берджес поновив свої спроби заговорити, публіка встигла сяк-так витерти очі – і раптом знову вибух реготу, за ним ще, ще.... Зрештою Берджесові дали змогу звернутись до зборів з такими вагомими словами:

– Навіщо нам дурити себе? Перед нами постало дуже важливе питання. Порушено честь нашого міста, його славне ім’я – під загрозою. Розходження в одному слові, виявлене в записках, що їх подали містер Білсон і містер Вілсон, вже саме по собі – серйозна річ, оскільки свідчить про те, що один з цих добродіїв зробив крадіжку...

Обидва згадані добродії сиділи похнюплені, пригнічені й приголомшені, але останні слова Берджеса справили на них враження електричного струму, і вони посхоплювалися з місць.

– Сідайте! – суворо мовив голова, і обидва покірно сіли.– Як я вже сказав, перед нами дуже важливе питання, але досі це торкалося лише одного з них. Однак справа ускладнилася, бо тепер небезпека загрожує честі їх обох. Може, мені слід піти далі й сказати, неминуча небезпека? Обидва вони пропустили в своїх відповідях найважливіші слова.

Берджес замовк. Він вичікував,