Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

У певному сенсі Хмельниччина була повстанням села, точніше, привільного хутора, де немає ніяких урядників, проти міста. Чи можна таке повстання розглядати як прогресивне? Адже міста були осередками, в яких зосереджувалися нові технології й вироблялися нові форми суспільних відносин.

Під впливом козаків у громадській думці України утвердився антиміський дискурс з ідеалізацією сільського чи хутірського життя. Григорій Сковорода заявляє: мовляв, «не піду в город багатий». Микола Гоголь у своїх творах свідомо протиставляє хутір, як осередок козацького життя, «ворожому» місту. Наприклад, це простежується в повісті «Тарас Бульба». Для героя цього твору «справжнє» життя існує поза містом (на хуторі, Січі). Навіть Київ, де навчалися сини Тараса Бульби, змальований у світлі негативному. Не кажучи вже про Дубно, яке штурмують козаки. Хоча і Київ, і Дубно були містами, де проживало чимало українців. Теоретичне осмислення цього протистояння знайшло відображення в Пантелеймона Куліша, котрий прагнув витворити «хутірську філософію». «Селянськість», хуторянство стали прикметною рисою української свідомості.

Ведучи мову про події середини і другої половини XVII ст. на українських землях, дослідники часто дистанціюються від зовнішніх чинників. Але саме ці чинники були якщо не вирішальними, то достатньо вагомими. Україна стала тереном великої геополітичної гри. Провідну роль у ній відігравала Османська імперія зі своїми васалами — Кримським ханством, Молдавією, Волощиною та Семиграддям. Певну роль також відігравали Венеціанська республіка, Швеція й Московія. Врешті-решт це була гра на ослаблення Речі Посполитої — провідної держави Центрально-Східної Європи. Османська імперія, яка в той час знаходилася не на підйомі, а на спаді, була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Центральній та Східній Європі, передусім у Північному Причорномор’ї. Маючи значний військовий потенціал, ця держава ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках (адже найкраща оборона — наступ). Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (Хмельницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись у становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону нестабільності на українських теренах, встановивши свій контроль над частиною земель України.

У розширенні своєї території за рахунок Речі Посполитої була зацікавлена й Московія. Хмельниччина, дестабілізувавши ситуацію в Речі Посполитій, створила непогані можливості для експансії цієї держави. Скориставшись цим, московіти захопили Смоленськ, деякі території, що входили до складу Великого князівства Литовського як частини Речі Посполитої. Також Московія поширила свій вплив на Лівобережну Україну.

Ще однією потужною дійовою особою у цій геополітичній грі стала Швеція, яка почала претендувати на статус імперії. У колі її інтересів опинилася Балтія, яку вона хотіла взяти повністю під свій контроль. Швеція почала втручатися в справи Речі Посполитої, намагаючись стати володарем на балто-чорноморському просторі. У реалізації цих планів певне місце відводилося й козакам.

Спостерігаючи за діяннями Хмельницького та його наступників, бачимо, що вони часто змінювали свою зовнішньополітичну орієнтацію. Сьогодні укладали договори з одними правителями, стаючи їхніми васалами, а завтра ці договори розривали й шукали собі нового покровителя. Такі зовнішньополітичні хитання обумовлювалися складністю, заплутаністю геополітичних змагань, які велися в той час на теренах України. На жаль, у цій ситуації козацтво ставало не стільки суб’єктом, скільки об’єктом міжнародних відносин. А зрештою від цього програвала Україна.

Козацькі літописці (Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін.), використовуючи деякі інформації польських хроністів другої половини XVII ст., витворили легенду про те, що повстання під проводом Хмельницького вибухнуло раптово, стихійно. Потім ця легенда благополучно перейшла в українську історіографію. Суть її зводиться до такого. Мовляв, Богдан Хмельницький мав серйозний конфлікт із чигиринським підстаростою Данилом Чаплинським. І що цей конфлікт став ледь не причиною повстання. Чи принаймні спровокував його.

Насправді факти свідчать, що повстання під проводом Хмельницького не вибухнуло спонтанно. До нього велася тривала й серйозна підготовка. Інакше воно б не могло набрати таких масштабів.

Звісно, це повстання мало свої соціальні, економічні, політичні й культурні причини. Деякі з них непогано були окреслені в Літописі Самовидця, про що вже велася мова.

Колоністи, які йшли та осідали на межі з Диким полем, були часто людьми енергійними, войовничими, яких нелегко було «поставити на місце». Такі люди ставали «матеріалом» для бунтів, повстань, які часто вибухали на Подніпров’ї та й Поділлі в першій половині XVII ст. Хоча, за великим рахунком, становище селян і міщан на новоосвоєних українських землях було порівняно кращим, ніж на «старих» землях Речі Посполитої.

Однією з головних причин була поява на Подніпров’ї потужного шару українського козацтва (як реєстрового, так і нереєстрового), котре не було задоволене своїм соціальним статусом. Сформувавшись як прикордонна служба, що охороняла землі Речі Посполитої від татарських набігів, козаки вважали себе лицарськими людьми й претендували отримати права, що зрівняли б їх зі шляхтою. Шляхетський загал на таке не хотів йти. Тому в першій половині XVII ст. постійно виникали конфлікти між козаками й владою Речі Посполитою, яка, власне, репрезентувала шляхетство. Іноді ці конфлікти виливалися в повстання. Здавалося, в період «золотого спокою» (1638–1648 рр.) владі вдалося пригасити козацьку проблему. Вона встановила відносно дієвий контроль за козацтвом, передусім реєстровим. Але цей контроль, різні обмеження викликали незадоволення в козацькому середовищі. Це незадоволення можна було гасити шляхом певних подачок, залученням козаків до військових дій за відповідну винагороду, що й робилося. Але, коли по-справжньому, такий підхід виглядав як «ходіння по тонкому льоду», що вимагав від влади і такту, і обережності. Один невірний крок міг привести до чергового спалаху козацької «ребелії». Що й сталося в 1648 р. Тобто вирішувалася не проблема, а «гасилися» її наслідки. Аби її вирішити, необхідно було мати адекватне розуміння стану речей і політичну волю. Якщо всерьйоз, у тодішньої влади Речі Посполитої не було ні першого, ні другого.

Важливим чинником повстання став той характер соціально-економічних відносин, що почав складатися на Подніпров’ї в першій половині XVII ст. У той час у Європі значно зріс попит на сільськогосподарську продукцію, зокрема зернові. Останні активно поставляла на європейські ринки Річ Посполита. Значною мірою ця продукція поступала з новоосвоєних українських земель, що межували з Диким полем. Тут можна було швидко розбагатіти. Тому на ці землі в зазначений період ринулися колоністи — як люди плебейського стану (селяни й міщани), так і шляхтичі. Переважно це була русинська колонізація