Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— А коли ви вперше відчули закоханість у мене? Ми ж можемо тепер про це поговорити, правда?

— Ми можемо тепер про це поговорити. Гадаю, це сталося, коли ми обговорювали «Гамлета».

— Тільки тоді! Бредлі, ви лякаєте мене. Чесно, гадаю вам варто подумати про це ліпше. Ви часом не дієте під впливом моменту, емоційного імпульсу? Може, ви просто переплутали? Чи не зміняться ваші почуття наступного тижня? Я гадала принаймні…

— Хіба ти це серйозно, Джуліан? Ні-ні… ти ж бачиш, що мої почуття — це щось незаперечне. Минуле зникло. Історії немає. Це труби віщують кінець світу.

— Я знаю…

— Неможливо підрахувати, виміряти. Але… ох, люба моя… ми вскочили в халепу, хіба ні? Ходи-но сюди. — Я притягнув її до себе й притис до грудей її левину гриву.

— Не бачу в цьому жодної халепи, — пробурмотіла вона в мою чисту синю смугасту сорочку та розстібнула кілька верхніх ґудзиків. — Зрозуміло, що ми мусимо рухатися вперед надзвичайно повільно, перевірити свої почуття часом і… не поспішати робити… хай там що…

— Згоден, — запевнив я, — що ми не повинні квапитись… хай там що.

Вона не надто допомагала мені з цим, коли запхала руку під сорочку і, зітхаючи, посмикувала в’юнке сиве волосся в мене на грудях.

— Ви ж не думаєте, що я поводжуся погано, безсоромно?

— Ні, Джуліан, серденько моє найдорожче.

— Я мушу торкатися вас. Це так чудово, тепер я маю право на це…

— Джуліан, ти збожеволіла, схибила…

— Але я гадаю, що ми мусимо пізнавати одне одного, спокійно й не поспішаючи, казати одне одному правду, і казати все, і дивитися одне одному в очі, як зараз… я відчуваю, що могла б роками просто… дивитися вам в очі… це, наче… живильна сила… просто дивитися… ви відчуваєте?

— Я багато чого відчуваю, — погодився я. — Деякі з моїх відчуттів уже описав Марвелл[104]. Але головне, що я відчуваю, — ні, дозволь мені сказати: я абсолютно не вартий того кохання, яке ти пропонуєш мені. Не хочу набридати поясненням щодо моєї недостойності, але так і є. Я готовий повільно, як ти кажеш, рухатися далі та дозволю тобі переконувати мене й переконувати себе саму, що ти насправді відчуваєш те, що зараз тобі здається. Але тим часом ти не зобов’язана й не прив’язана ні до чого…

— Але я прив’язана…

— Ти маєш бути абсолютно вільною…

— Бредлі, не будьте…

— Думаю, нам не варто послуговуватися деякими словами.

— Якими словами?..

— «Кохання», «закоханий».

— Мені це здається дурницями. А що ми маємо очі, можемо обійтися без слів. Дивіться. Хіба ви не бачите того, що не хочете називати?

— Прошу. Чесне слово, я вважаю, що нам узагалі не потрібно це ніяк називати. Ми мусимо бути спокійними й терплячими і побачимо, що із цього вийде.

— Ваші слова такі схвильовані.

— Я наляканий.

— А я ні. Я ніколи в житті не почувалася хоробрішою. Чого ви боїтеся? І чому ви сказали, що ми вскочили в халепу? У яку таку халепу?

— Я значно старший за тебе. Значно. У цьому й халепа.

— Ах, це. Звичайна умовність. Нас вона взагалі не стосується.

— Стосується, — заперечив я. Я вже відчув, що стосується.

— Оцей усе?

Я завагався.

— Так. — Одного дня доведеться зізнатися їй багато в чому. Але не сьогодні.

— Річ не в…

— Ох, Джуліан, ти не знаєш мене, ти не знаєш мене…

— Річ не в Крістіан?

— Що? Крістіан? Господи, ні.

— Дякувати небесам. Знаєте, Бредлі, коли я почула, як батько говорив про те, щоб примирити вас, я відчула такий гострий біль… а це було ще до того… можливо, це й допомогло мені зрозуміти, що я насправді відчуваю до вас.

— Як Емма й містер Найтлі[105].

— Так, точнісінько. Розумієте, відколи я вас знаю, ви завжди були самотнім, абсолютно самотнім, як відлюдник.

— Як стовп у пустелі.

— Минулої ночі я переймалася ще й через Крістіан…

— Ні-ні, Крістіан — чудова людина, і я навіть більше не відчуваю до неї ненависті, але вона для мене — порожнє місце. Ти звільнила мене з безлічі кліток. Я розповім тобі… пізніше… коли настане час… який ми маємо попереду.

— Гаразд, якщо річ не в ній, вік не вартий ані шеляга; чимало дівчат віддають перевагу старшим чоловікам. Тепер усе стало простим і зрозумілим. Учора вночі й сьогодні вранці я нічого не казала батькам, бо хотіла впевнитися, що ви не передумаєте. Але я скажу їм сьогодні…

— Зачекай хвилинку! Що ти їм скажеш?

— Що кохаю вас і хочу побратися з вами.

— Джуліан! Це неможливо! Джуліан, я старший, ніж ти думаєш…

— Старіший за каміння, між яким ви сидите[106]. Так-так, ми це вже чули!

— Це неможливо.

— Бредлі, ваші слова не мають сенсу. Чому ви так дивитеся? Ви ж по-справжньому кохаєте мене, хіба ні? Ви ж не збираєтеся просто закрутити романчик, а потім «на все добре»?

— Ні… я справді кохаю тебе…

— Хіба це не назавжди?

— Так. Справжнє кохання триває вічно… а це справжнє кохання… але…

— Але що?

— Ти сказала, що ми рухатимемося повільно й повільно пізнаватимемо одне одного… усе так швидко відбулося… я переконаний, ти не маєш почуватися зобов’язаною…

— Я не проти зобов’язань. Це не завадить нам бути терплячими та спокійними і таке інше. Хай там як, ми вже знаємо одне одного; я знаю вас ціле своє життя, ви мій містер Найтлі, а різниця у віці…

— Джуліан, я гадаю, нам краще деякий час зберігати все в таємниці.

— Чому?

— Бо ти можеш передумати.

— Чи тому, що ви можете передумати?

— Я не передумаю. Але ти не знаєш мене, не можеш знати. Я міг би бути твоїм батьком.

— Гадаєте, я переймаюся цим?..

— Ні, але цим переймається суспільство, і одного дня перейматимешся й ти. Ти побачиш, як я старішаю…

— Бредлі, це дурниці.

— Мені б дуже хотілося, щоб ти наразі нічого не казала батькам.

— Гаразд, — погодилася вона, помовчавши, і, не підводячись із колін, відсунулася від мене, її обличчя раптом набуло недовірливого дитячого виразу.

Я не міг змиритися з тінню, що впала між нами. Якщо я вже взявся за це, то вестиму далі. Я муситиму сповна довіритися її відчуттю правди, навіть її наївності, навіть її недосвідченості, навіть її безрозсудству.

— Моя найдорожча, — сказав я, — роби так, як вважаєш за потрібне. Залишаю це на твій розсуд. Я кохаю тебе всім серцем і всім серцем довіряю тобі; що має бути, того не оминути.

— Гадаєте, батькам