Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

І знову вечір, і знову я стою на порозі входу до маєтку та спостерігаю за відбуттям диліжанса з прислугою.

Але цього разу — не одна.

Спиною я відчуваю прохолоду. Ліам, поки що невидимий та неосяжний, стоїть позаду мене. Та тільки-но диліжанс зникає з виду, я відчуваю його дотик до своєї талії. Опускаю погляд — так і є, привид вирішив обійняти мене. Не замислююсь над тим, що роблю — просто піднімаю ліву руку вгору і заводжу її назад. Згином ліктя відчуваю його плече, а пальцями — шовковисте волосся. Пірнаю під нього і торкаюсь прохолодної шкіри — здається, дотягнулася до його шиї трохи нижче потилиці. Попри вивернуту руку, заплющую очі від задоволення. Положення виявляється неочікувано зручним. Приємним. Правильним.

Повертаю голову ліворуч і відчуваю за рухом під пальцями, що Ліам трохи схиляє голову мені назустріч. Холодні губи торкаються мого лоба.

Ніжність і зворушливість цього моменту мені руйнувати не хочеться, але після теплого дня настає доволі прохолодний вечір. Бракувало ще застудитися, адже на мені чорна сукня з відкритими плечима і без рукавів. Хоча ця думка здається доволі кумедною, з огляду на те, наскільки холодним є той, хто прямо зараз пригортає мене до себе. От тільки його холод чомусь відчувається інакше.

Та схоже, Ліам здогадується про мої відчуття, тому відступає на крок назад і м'яко тягне мене за собою крізь відчинені двері входу до маєтку. Стулка за нами заплющується сама.

— Чаю? — пропоную я, прибравши руку та повернувшись до привида обличчям.

Ліам знизує плечима у відповідь. Не проти самого факту приготування, прикро тільки, що пити його не зможе.

А от мені не завадить трохи зігрітися. Та й розмові це допоможе. Має допомогти, а там — хто знає.

Обережно відсторонююсь і вивільнююсь з обіймів привида, але натомість беру його за руку та веду за собою до кухні. Чайник вже нагрітий, все готове, залишилося тільки залити заварку. Сьогодні, для різноманіття, буде м'ята з сушеним яблуком.

Солодощів мені не хочеться, тому на тацю я ставлю лише чайник та чашки. І не встигаю взяти її до рук, як під поглядом привида, що вже встиг сісти біля магічної пічки, посуд здіймається в повітря та статечно прямує до виходу з кухні. Усміхнувшись і кинувши вдячний погляд на Ліама, прямую за тацею. Йому ж залишаю вибір — піти за мною або просто перенестися на майданчик другого поверху і чекати мене там.

Він обирає друге.

Коли я підіймаюсь сходами нагору, він вже сидить в одному з крісел та зустрічає мене задумливим поглядом. Таця обережно опускається на столик поруч з Ліамом, але наливати чай привид не квапиться — залишає це право мені.

Розливши ароматний напій по чашках, я кілька секунд вагаюсь — ставити їх поруч чи по різні боки столу. Це за мене вже вирішує привид — ставить поруч. Знову ж таки, магією. Я мимоволі милуюсь тим, наскільки акуратно чашки самі переміщуються над столом. Ухваливши вибір Ліама, я сідаю до сусіднього крісла, беру до рук чашку та роблю перший, найсмачніший, ковток.

Привид тим часом немигтюче дивиться на свій напій, схоже, збирається з думками. Та тільки-но я ставлю чашку на стіл, як він переводить погляд на мене.

— Отже, ти запитувала про обставини моєї загибелі та про мої стосунки з Астардом, — похмуро промовляє він, дивлячись водночас і мені в очі, але водночас і наче крізь мене. Очі в нього — сині, і в м'яких сутінках кімнати здаються мені темнішими за нічне небо. — Насправді це тісно пов'язані історії, тому розповім все разом.

Ліам замовкає та переводить погляд на чашку. Проводить вказівним пальцем по краю, і я помічаю, як стрімко її вміст покривається тонкою скоринкою льоду. Це ж наскільки крижаний його дотик, що гаряча рідина, яка щойно сходила парою, настільки стрімко холоне?

І чому я не відчуваю такого сильного холоду під час його дотику? Привид вміє це якось… контролювати?

Відмахуюсь від цих думок, щоб не відволікатись від розповіді Ліама. І вчасно, той якраз вирішує її розпочати:

— Як я вже казав, мені не пощастило народитися спадковим магом, — промовляє привид, продовжуючи дивитись на геть замерзлий чай в чашці. — Чому не пощастило? Тому що Астард волів приховувати це від оточення.

Дивний вчинок. Але я тримаю думку при собі, щоб не завадити розповіді Ліама невчасним коментарем.

— Робив він це… своєрідним чином. Давши своє прізвище, він відмовлявся звати мене сином. Для всіх я був підкидьком, якого навіщось прихистив могутній некромант…

Привид промовляє це рівно й байдуже, але я відчуваю, як від цих слів у мене всередині все холоне. Ліам же тим часом іронічно додає з кривою гіркою посмішкою: 

— І всі думали, що взяв він мене до себе напевно через якісь далекосяжні та вельми зловісні плани. Некроманти ж не вчиняють інакше.

Тут я все ж не витримую і запитую:

— А твоя мати? Невже її влаштовувала ця ситуація?

— Не знаю, — привид ледь помітно знизує напруженими плечима. — Я досі не знаю, хто вона взагалі. Астард жодного разу, жодним чином не згадував про неї, а прямі запитання ігнорував. Можливо, на той момент її й серед живих вже не було.

Сирота при живому батьку, який демонстративно відмовляється визнавати власну дитину і називає її підкидьком. Жах який. На тлі цього внутрішні чвари в сім'ї Ріхарда вже не здаються мені такими… огидними.